— Мамо!! — пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. — Мамо!
— Ти однав мене була, — відповіла мати. — Однана всім світі...
— Мамо!!
Дубиха не відповіла більше...
Тетяна впала на коліна перед нею... сповідалася...
Годину пізніше Тетяна знов у лісі.
Летить шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. «Мавро!! — товчеться ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. — Мавро!!» Аж і опинилася.
Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.
— Доньцю, — каже, — доньцю, яка в вас пригода?
— Мавро! — лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.
В очах старої щось лиховісно блисло.
— Він? —спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.
— Бере другу. Зрадив мене! — вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.
— Бачиш? А ти гадала, донько, — обізвалася Мавра, — що він буде тебе завше любити?
— О Мавро! — визойкнула Тетяна. — Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...
Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини. — Та-ак? — цідить злобно. — Голубив, цілував?
— Голубив, цілував... ще останній раз з коня, по тучі... о... так щиро...
— По тучі? — дивується стара. — -То він? —І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щось, шепче: — Боже, боже!! — а потім, спам'ятавшись, обзивається твердо і з ненавистю: — То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?
— О, о, о! Мавро! — простогнала Тетяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: — Я збожеволію!
— Ні, доньцю, не збожеволієш, — успокоювала Мавра, — і я не збожеволіла. Ади, — тягнула спокійно, — як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! — аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. — Не здурієш.
— А язбожеволію, Мавро, — впевняла глухо Тетяна. — Язбожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?
Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає:
— Я піду до нього і сама спитаю. Розвідаюсь, чи правда; хто се тобі казав? Звідки то все знаєш?
— Старий якийсь циган, котрого я, ідучи до тебе, здибала в лісі, все сказав. Він не брехав, — і тут розповіла Маврі про стрічу з старим Андронаті.
— А він звідки знав? — спитала незвичайно зацікавлена Мавра.
— Грицева молода сама переказувала оце ним до мене. Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
— Цить, донько, цить; я туди піду, розвідаюсь про все, донесу тобі правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Ні йому, ні їй. Я тобі як мати — а де мати проклене, там нема щастя.
Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
— Я попробую ще його назад навернути, — обізвалася по новій задумі Мавра успокоюючим голосом.
На ті слова старої Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордості і погорди від себе, як недавно Андронаті, що та на лаву впала.
— Щоб ти не посміла! — кликнула і, випрямившись в цілій своїй молодечій стрункості, підсунула високо брови. — Я не одурила, — говорила погаслим голосом, — двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, — говорила з побілілими устами далі, — його одного;він мене зрадив, то що навертати?Не посмієш!
— То й маєш за свою вірність, — боронилась уражено Мавра роздразленим голосом.
— Маю, — відказала Тетяна твердо, віддихуючи важко з зворушення, і на хвильку вмовкла.
— Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти? Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз більше блідла.
— Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти? — повторила Мавра все ще роздразненим голосом.
Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очі!!! Як вона дивилася... дивлячись, благала, молила, відтак відповіла:
— Буду Тетяною —чим мала б бути? — і з тим, як камінь, умовкла. Мавра не зрозуміла її.
— І що йому зробиш?
— А тищо зробила, Мавро? — майже просичала Тетяна, підсуваючи високо чорні свої брови.
Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:
— Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.
— Ти,Мавро, — сказала твердо, — ти покорилася. Годна була.
— А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.
— Він мене не візьме. Ніколине візьме, — обізвалася дівчина, однак мов не своїм вже голосом.
— Пропало твоє щастя... пропала твоя доля, — почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.
— Ов-ва!! — відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.
— Прийди за два дні знов, — кликнула. — Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов...
Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей...
VI
Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п'ястуком в голову. «Се він, отже, той Гриць, царевич мій — він! Він, що заєдно, як казала Тетяна, на чорнім коні їздив, бо і в мене був на нім. Він з Третівки, он там за Чабаницею. Ой господи, — забідкалася. — Де мала я свою голову, коли він був у мене? Я йому ворожила і не догадалася, що се він! Тетянин! Де була голова в мене? Мов ті птахи, тютюкали вони собі лісом, може, й недалеко мене, а я не остерегла».
— Тетяно, серце моє! — простогнала вголос. — Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? — говорила далі. — Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала... а тепер... — із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, — буду молити. — Не губи Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобі?. Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мій — не губи!»
Може, послухає.
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби сонна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзивалась:
«Я тут!» — а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далі — господь є.
В лісі добре.
В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її, чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не заподіяла. А бережучи, заєдно молиться: «Господи, зціли, господи, скріпи, доведи до миру». Сама вже мов не та, що вперве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилилась, гробу бажає...
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері: — Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе — і бачить — у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла...
— Іди з богом, доньцю, до Маври, з богом і вертай, — виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила...