— Не питала вона, як він називається? — питався. Не питала. Лише знала стільки, що він викликав в її душі жаль, бо такий, як він, був лиш той, котрого вона, грішна, любила і через нього в своє горе попала. Молодий і красний. Точнісінько так він виглядав.
Тоді розказав їй старий батько, як поступив собі з нею, щоб їй врятувати життя, на яке Раду напосівся. Тоді напоїв він всіх трунком, заправленим зіллям, а за тим і її саму, щоб могти її винести. Слава богу, йому все вдалося. А дитину мусив підкинути багачам, щоб не вбив її Раду, далі, щоб коло хорої в лісі не загинула, і ліпшої долі, як циганська, зазнала... Про неї, Мавру, сподівався, що вона не пропаде в світі, найде притулок між добрими людьми, і він її колись віднайде. До внука він не признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш від часу до часу навідувався, щоб переконатися, як йому живеться. І переконався, що в добру годину підкинув дитину, бо в добрих руках опинився хлопець. А тепер він її на всю милість просить не признаватися ще до нього, доки не відділить йому його господар землі, не стане він ґаздою в своїй власній хаті. Його господарі — люди заможні, горді, могли б діда і матір з хати викинути, а хлопця не наділити землею. Нехай вона ще жде, нехай мовчить, як і він, а все вийде на добре! Хлопцеві і їм. Ось він скільки років мовчав, як камінь, і на добре вийшло. Гриць незабавки жениться, піде на своє, а його молода, добра білолиця дівчина, заможна, обіцяла йому, що візьмуть його, старого, до себе. Він їй зробив одну прислугу і на її поміч найбільше числить. А як він коло них раз опреться, Гриць матері своїй не випреться. Тепер нехай вона ще помовчить і хлопцеві щастя не псує. Вони на весілля підуть, здалека будуть, як бідні, придивлятися; на весілля він їх просив, а там... нехай жде. Прийде час, заговорять. Мавра опиралася. Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв і кляв, ба навіть, по своєму звичаєві, з лютості кілька разів її ударив. Аж тоді Мавра покорилася його приказові і з його радою погодилася...
Тепер лиш одно її щастя мутить, одно її гне додолу, давить. Велике горе Тетяни, заподіяне її сином, і біль доброї Іванихи Дубихи. Чому не любив Гриць Тетяни до кінця? До кінця? —питала вона в розпуці майже сотню разів. Який оборот було би все взяло як для них обох, для її бідної матері, так і для неї самої! Чому, сину мій, чому роздвоїв так свою душу? А ще й вонапричинилася до Тетяниного горя, ворожачи йому, остерігаючи його... перед чорними очима!..
Жура і жаль про Тетяну не дає їй спати, не дає їй їсти. Вона чи не на все життя позбавлена. Хто знає, чи й прийде вже цілком до давнього розуму Тетянка! Хвилинами вона, здається, ніби при умі, оповідала їй Іваниха Дубиха, а хвилями божеволіє, не пізнає, не бачить нікого, а все Гриця згадує і лихо.Який кінець тому буде? Чому, боже, так тяжко людям до щастя дібратися? От хоч би тепер і їй. Сина віднайшла, а Тетяну — тратить. Сама майже не знає, хто тепер ближчий її серцю. Він чи вона? Тепер одно вінчається, а друге остає без долі, розбите...
Чому Тетяна їй не звірилася? Цілком зараз спочатку? Чому так таїла, щоб мати не розвідалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо! Мавра аж сплакала, згадавши молоду дівчину чудову, та — збавлену власною її дитиною.
Відтак гірко усміхнулася. Ось як син в батька вдався! Дві душі в нім. До Настки горнувся, а її Тетяну любив. О, коби Тетяна була зараз з усім призйалася. Ба... Коби!Коби вона була тодізнала, що її син живе. Тоді!!! Але батько... і нараз урвалися її думки. Вонавинувата. Вона, однісінька вона. Батько її, ще коли впрошувався, молив, а вона не впустила. Тоді він закляв. А він страшно кляв. Чи не закляв він тоді її щастя, а прикликав горе?
Не винен тут ні Гриць, не винна ні Тетяна, а винен... винен... хто? — питає себе Мавра і плаче. Грицю ти мій, сину, чому так в батька вдався? Чому не в матір... і тут, як перше, думка її урвалася. Чи була вона, його мати, ліпша?Вона ж мала чоловіка, а зрадилайого. О, о, о! — застогнала нараз і вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. «Гріх, гріх, гріх! — ридало її серце. — Який страшний, великий, який без кінця. Гріхвинуватий всьому, він один!..»
Але вона ще врятує Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона врятує. Коби лиш до неділі, коби лиш по весіллі, вона візьметься до неї, приведе назад до розуму, ладу. В неділю рано-ранесенько під «Білий камінь» піде, зілля накопає, буде пробувати. Зразу самим зіллям потрохи усипляти, відтак примівками, відтак через сім неділь мольбою до нового місяця, доки не успокоїться. А там... з часом вона Гриця забуде і за другого піде.
Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та впорядковуючи різне своє зілля, котре вже від чого, коли нараз чує.. щось застукало до її дверей.
Вона прокинулася.
Хто до неї о такій пізній годині? Се вже далі північ. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пішов по милостині до недалекого містечка. А вона тут за скорбними думками та всім своїм зіллям сном припізнилася.
Чи не Тетяна се?
— Хто там? — по звичаю своєї осторожності питає і надслухує.
— То — я! — відказує якийсь голос.
— Тетянка? — питає Мавра і надслухує знов, може, й вона, нещасна, лісом блукала і за світлом до неї добилася.
— Ні! То — я! — відказує знов той голос.
Мавра відчинила.
Перед нею станула дівчина. Висока, молода, в лиці біла-біліська, з заплаканими очима.
Цікаво придивляється їй Мавра, і її переймає при виді цієї дівчини прикре почуття.
— Тобі що, доньцю, о такій пізній годині? — питає. — Тепер далі північ. Але сідай — ось тут. Твої очі плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай іде до Маври, — говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує.
— О, рятуйте, мамцю! — кличе дівчина з розпукою і падає на лаву.
— Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! — і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. — Царю ти небесний — чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то... вона... вона!!— і, не докінчивши, знову гірко заридала.
— Цить же, доньцю, цить же, — вспокоювала Мавра і піднімає дівчину догори. — Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.
— Я, Настка, Грицева суджена! — кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. — Йому починено.Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз прийде,а далі вмовк...
— Грицева наречена? — скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.
— Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в неділю, мамцю, наше весілля...
— Грицю! — скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. — - Сину!!! Сину ти мій, сину!Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь!! — Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу [33]перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали...
Біжить стара Мавра під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, і туй-туй паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.
— Йому починено, його затроєно! — кричить в один голос до старої Маври. — Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва…
— Тетяна! — кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. — Ось що гріх, що гріх! —стогне і звільняє крок — далі вже не годна...
Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенісся...