— Дахи, двері, вікна могли згоріти. А копати землю в фанзах шукачам золота було ніколи і нг до чого. Рудокопи ховали золото в своїх шахтах, а не в фанзах. Та й чи багато могло бути золота у кожного рудокопа?
— А в цій фанзі, — вів далі Лобсин, — жив не рудокоп, а чиновник китайський, мандарин, який приймав золото від рудокопів для здачі в казну. От у нього і могло бути золота побільше. Китаєць, що жив у мого батька, був не простий рудокоп.
Фанза, справді, відрізнялась від інших, де жили рудокопи. Ті були менші, всі з однієї кімнати, половину якої займав кан, з одним вікном і дверима. А в цій було дві кімнати і кан тільки в задній, яка мала два вікна і двері в першу. Мандарин, що приймав золото, спав у задній кімнаті, а в передній приймав рудокопів.
— Де ж почнемо копати? — спитав я.
— В задній кімнаті, — сказав Лобсин. — Там чиновник спав, там і ховав золото.
Кан в цій кімнаті вже осів і перетворився в купу глини з щебенем. Але де було закопане золото: в топці кана чи в долівці кімнати біля нього? Я запропонував прокопати канавку впоперек всієї задньої кімнати вздовж кана. Треба було поспішати, сонце вже сховалось за горами Кату.
Ми прив'язали коней в першій кімнаті і взялися до роботи. Я роздрібнював кайлом затверділу землю, а Лобсин вигрібав її маленькою саперною лопаточкою, яку я взяв у консула. Цю канавку, глибиною і шириною з четверть, ми провели від дверей з першої кімнати вздовж кана до віконця в другій. Викопаний грунт викидали через стіну фанзи. Грунт був дуже твердий, глина з щебенем, і робота посувалась поволі.
В канавці, крім глини з дрібним щебенем, нічого не виявили, доки не дійшли до самого віконця в боковій стіні задньої кімнати. Тут я відкопав кілька кусків білого кварцу, хотів їх викинути, але згадав, що золото в жилах рудника сидить у кварці. Підняв один кусок, стер глину і побачив, що весь кварц був пронизаний жилочками і цятками яскраво-жовтого кольору. Це було золото. Я показав кусок Лобсину.
— Ось тобі й скарб мандарина! Він, мабуть, відбирав у рудокопів куски кварцу з багатим золотом, — сказав я.
З цієї частини канавки ми вибрали вісім кусків такого ж багатого кварцу, але загалом за оцінкою на око в них могло бути фунтів з два золота, не більше.
— Невже це весь закопаний скарб? — подумав я. — Але де ж шукати далі? Чи скопати всю долівку перед каном?
Тимчасом сонце вже сіло і стало ясно, що до ночі ми не встигнемо закінчити роботу. Я сказав про це Лоб-сину.
— Залишимось тут ночувати, — відповів він, очевидно захоплений здобиччю. — Води для чаю ми привезли. Завтра тільки почне світати, закінчимо і поїдемо на Ангирти відпочивати.
— А як же коні? Вони всю ніч простоять голодні. Відпустимо їх, чи що?
— Ні в якому разі не можна! Паша погана, вони підуть далеко. А вовків тут багато, вони в старих шахтах живуть, нори готові для них. Коней не можна відпускати, вовки заженуть їх. Постоять до ранку в фанзі «біля нас. І ось що. Поки ще видно — наберемо побільше хмизу, щоб всю ніч вогонь підтримувати, а то вовки і до коней, і до нас доберуться.
Ночівля не обіцяла нічого приємного. Та й мені не хотілось їхати. Тимчасом ніхто, звичайно, не міг заїхати сюди вночі і закінчити розкопки. За цілий день ми не зустріли жодної людини у всій цій місцевості, і могли б спокійно поїхати ночувати на річку Ангирти, а вранці повернутись.
Ми квапливо почали збирати паливо, вириваючи кущі карагану, полину, ефедри, траплявся подекуди і аргал. Нагорнули коло фанзи цілу купу, знайшли в сусідній фанзі кілька напівзгорілих жердин від даху.
Коні стояли у нас в першій кімнаті фанзи, а ми розмістились біля її дверей, розклали багаття, поставили казанок. Ніч вже настала, на небі заблискотіли зірки між легкими хмарками, що насувалися з-за гір Кату.
Чай закипів, дістали чашки, баурсаки, сухарі. Сидимо біля маленького багаття, п'ємо чай, закусуємо. І раптом недалеко від нас розляглося протяжне і низьке виття, на яке коні відповіли хропотом.
— Вовк, — сказав Лобсин. — Подає сигнал іншим, що знайшов здобич, з якою сам один справитись не може.
— Скликає їх на поміч, — підтвердив я. — Скільки їх набіжить? Треба приготувати рушницю, в мене десять патронів з картеччю і п'ять з крупним дробом.
— А ліворвер не забув? — спитав Лобсин, який ніяк не міг запам'ятати слово револьвер.
— З собою, шість куль і стільки ж у запасі.
— Вистачить, мабуть! Не сотня ж збереться.