Але час уже розповісти, що за людина цей мій приятель і компаньйон, вирощений мною з біглого ламського вихованця, що жебракував у Чугучаці.
Йому було років з тринадцять, коли я взяв його до себе, навесні 1875 р. Він був в лахміттях, сам брудний, вкрай схудлий. Сидів він разом із старим китайцем коло воріт консульської садиби, читав молитви і протягував руку прохожим. У великі морози приходив іноді в мою комору погрітися. Я почав його розпитувати, дізнався, чому і як втік він з монастиря в долині Кобу, упевнився, що він ще не зіпсований жебрак, кмітливий, люб'язний, і вирішив дати йому притулок. Вимив, одягнув, привчив до роботи в коморі, діставати паки, розгортати їх, відміряти аршином. Покупців було небагато, і я почав вчити його російської мови, а сам практикувався з ним по-монгольськи. Він сили набрався в мене, на добрих харчах підріс, і наприкінці літа я взяв його підручним у торговому каравані. Ця робота йому сподобалась, і він виявився чудовим помічником, прив'язався до мене, як до рідного батька, та й я його теж полюбив.
Через кілька років він сам почав водити караван, вивчився російської грамоти і лічби, чудово вів торгівлю з монголами, часто заміняв мені провідника. Я довідався, де живе його батько, з'їздив до нього і помирив з сином. З того часу Лобсин став самостійним, повернувся в улус, одружився, але кожен рік восени обов'язково працював у моєму торговому каравані разом зі мною або ж вів частину його за моїм дорученням в інші місця. В інші пори року теж нерідко відвідував мене.
На зріст він був вищий від мене, плечистий, дужий, а з обличчя навіть менше монюлистий, ніж я, — успадкував від бабусі тангутську кров і тому мав мало випнуті вилиці, майже прямий ніс і досить густе волосся, невеликі вуси і борідку.
Так от, серед весни наступного року після описаної: знахідки золота Лобсин приїхав до мене та й каже:
— Знаєш, Хомо, я знаю ще одне місце, де можна накопати багато золота.
— Ач який ти жадібний став! — сміюсь. — В мене багато ще твоєї пайки залишилось. Чого тобі ще треба?
— Якщо хочеш знати, не в золоті самому справа, а в розшуках його. Знов поїдемо з тобою, нічого не взявши з собою, нові місця побачимо, людей подивимось і пошукаємо.
— Швендя ти такий! Не сидиться тобі в юрті. Дружину, дітей маєш, юрту гарну, худобу всяку. Жив би собі приспівуючи.
— Нудно жити так, без діла. Мабуть, душа в мене волоцюги. Через те й по зимівлях їжджу без всякої потреби.
— Ну, почекай, восени знову з караваном поїдемо.
— З караваном це не те, робота все однакова, а дороги і місця вже знайомі. А от без нічого з тобою, як минулого разу, поїхати куди-небудь по нових місцях і подалі.
— А новий скарб цей далеко закопаний?
— Далеко, в Алтайських горах.
— Знов план з описом роздобув?
— Ні, не план, а в розмові довідався. До батька приїхав за подаянням старий лама і розговорився. Батько йому сказав про золоті рудники в Джаїрі, і він тут пригадав; ось, каже, недалеко від мого монастиря на річці Алтин-Гол в Алтаї є багатий золотий рудник. Колись в ньому золото добували, але богдихан заборону наклав, і наш князь рудокопів прогнав, сувору варту виставив, щоб ніхто не міг брати це богдиханське золото.
— Як же ми туди полізем, якщо рудник стережуть?
— Спритна людина обійде варту. Адже ми з тобою не злякались вовків, що стерегли золото в Чий-Чу, а добули його. Поїдемо, Хомо, спробуємо.
— Скільки ж часу на це треба?
— За місяць може й не обернемось. Клади шість тижнів. Потепліє, з'їздимо, нові місця побачимо. Ти в Алтайських горах не бував, а я їх так мало знаю.
— Коли так далеко — треба взяти намет, запас всякий, виходить, цілий в'юк і верблюда.
— Ні, верблюда не треба, пора буде тепла, спину йому зіпсуємо. І в разі погоні із зав'юченим верблюдом далеко не втечеш. Візьмемо пару в'ючних коней і поїдемо.
Умовив-таки Лобсин мене. Згадав я, як нудно в Чугучаці влітку — духота, пилюка, роботи майже немає, торгівля погана, а в кочовиків на літуванні ні грошей, ні сировини ще нема на обмін. Вирішили — в половині травня поїдемо.
— Заготуй чаю, цукру, сухарів собі на два місяці, — наказав Лобсин. — Я привезу баурсаки, масло, пенки сушені (чура), м'ясо в'ялене. І от ще — поший два чорних: халати собі й мені.