— На хутрі чи на ваті? — розсміявся я. — Навіщо вони, пора буде тепла.
— Ні, халати найлегші з міткалю, чи що, але з ковпаком для голови. І розмалюй їх фарбами, як робиться для вистав на святі Цам.
Я пригадав, що під час цього свята лами маскуються, удають з себе фантастичних тварин, лютих божеств і дають великі вистави для розваги богомольців, що сходяться на свято і жертвують монастирям продукти та гроші.
Лобсин розказав, як треба розмалювати халати, але на моє запитання, навіщо вони потрібні будуть нам, відповів з посмішкою:
— Там довідаєшся! Може, і не потрібні будуть. А про всяк випадок треба мати їх.
До половини травня в мене вже все було. Я знайшов надійного старика, який мав поселитися в моєму будиночку і стерегти двір і комору. Крам в коморі і будинок були застраховані, а золото закопане у відлюдному місці на подвір'ї, тож в разі пожежі під час моєї відсутності я не рискував втратити свої багатства. В призначений день приїхав Лобсин і привів двох верхових і двох в'ючних коней і собачку-вартівника.
Він разом із старим китайцем читав молитви і простягував руку прохожим.
Ми виїхали рано-вранці шляхом на схід вгору по долині ріки Емель. Як і минулої поїздки, ліворуч від нас тягнувся крутий південний схил Тарбагатаю, а праворуч трохи далі пасмо Барлику. Але ми їхали цього разу ближче до підніжжя Тарбагатаю по дорозі на перевал через цей хребет. Степ уже зеленів молодою бідною травкою і полином, серед яких червоніли, немов плями крові, чашечки дрібного степового маку. Чубаті жайворонки раз у раз злітали спереду нас і заливались в синяві неба під промінням сонця, що піднялося з-за темних похмурих відрогів Уркашару, розділених стрімкими ущелинами.
В одній з балок, які простягались з Тарбагатаю і які перетинала дорога, я побачив невелику глинобитну будівлю і біля неї калюжу, оточену грязюкою, стоптаною копитами багатьох тварин. Людей і свійських тварин не було видно.
— Що це за будівля? — спитав я.
— Це аршан, цілюще джерело, — сказав Лобсин. — Сюди з Чугучака в жаркі дні приїжджають лікуватись хворі.
— Що ж, у цій брудній калюжі купаються чи воду з неї п'ють! — вигукнув я з жахом.
— Ні, там в будиночку яма є, наче криниця. Зайдемо, подивимось.
Ми рано-вранці їхали на схід.
Ми під'їхали до будівлі; вона була без вікон, з вузькими дверима, загородженими товстою жердиною. Я заглянув всередину і побачив біля бокової стіни квадратну яму з грубими цямринами з товстих дощок, до краю наповнену водою. Нічого більше на долівці не було, будівля не мала й даху.
Цей примітивний курорт зацікавив мене, я спішився і зайшов у будівлю. Вода в ямі, завглибшки з аршин, була майже чиста, на смак трохи кислувата, досить холодна. Мінеральна вода, очевидно, вибивалася з дна цієї криниці і, проходячи під стіну будівлі, утворила біля неї калюжу, з якої пили тварини.
— Ось з цієї криниці хворі воду п'ють, — пояснив Лобсин, — а інші тільки занурюються в неї, бо вода дуже холодна, купатися не можна.
— А від яких хвороб лікуються?
— Котрі на шлунок хворіють, блювоту, печінка коли болить — теж помагає, кажуть. Поставлять поблизу намет на степу і живуть тижнів два-три. А хто приїде з бочкою, набере води і повезе до себе в місто і там п'є, склянок з десять на день. Помагає вода також у кого очі болять, сльозяться; водою цією кожної години очі промивають і теж п'ють.
Пізніше консул пояснив мені, що при належному обладнанні вода цього джерела — вуглекислого — стала б міцнішою.
— В китайське місто Дурбульджин ми приїхали вже ввечері і завернули на заїжджий двір, зберігаючи свої запаси.
— Чи далеко поїхали, хазяї? — спитай китаєць, що подав нам таріль з гарячими пельменями і чайник.
— В Зайсан в торгових справах, — сказав Лобсин.
— За перевалом на російському кордоні ваші речі будуть оглядати в митницькому караулі. Тепер за китайський шовковий крам велике мито беруть.
— Ну, в нас, крім припасу, нічого немає. Ми в Зайсан за крамом їдемо, — сказав я.
Китайця, мабуть, занепокоїли наші великі, хоч і не важкі в'юки. До Зайсана всього три дні їзди з двома ночівлями, так що багато припасів не треба возити з собою.
За Дурбульджином ми незабаром звернули з дороги в Зайсан і поїхали далі вгору по долині ріки Сариемель, яка становить праву вершину ріки Емель і тече між Тарбагатаєм і Уркашаром. Дорога перетнула відроги Тарбагатаю, а праворуч за річкою Сариемель простягався довгий і вузький гребінь з дивною назвою Джилантель, тобто «гадюче жало», його, справді, можна було порівняти з жалом гадюки, витягнутим вздовж величезної пащі, щелепи якої становили з одного боку Тарбагатай, з другого — Уркашар, що підносились вище. Цей гребінь Джилантель піднімався на схід зеленими уступами, на яких паслись де-не-де барани і корови, виявляючи присутність зимівель, розкиданих по долинах як ріки Сариемель, так і ріки Караемель, що тече між Джилантелем і Уркашаром, становлячи ліву вершину ріки Емель.