— Ну, будь здоров, Хомо! Як не надвечір сьогодні, то завтра вранці повернусь неодмінно. Злодії ще недалеко, і я скоро дожену їх.
Він привів собаку до дерева і показав йому сліди конокрадів, мабуть монголів, на що вказували гострі заглибини від підбора і відсутність сліду від задертого вгору носка монгольських чобіт. Собака заскавчав і побіг по сліду. Лобсин скочив на коня і помчав за ним. Я дивився, як він влетів у хащу шелюги вузькою стежкою і зник. Вже розвиднилось, грозова хмара посунула на південь, сходило сонце і верховіття дерева залило промінням. Легкий порив вітру струснув листя, й мене облило рясними краплями води, я аж затремтів, бо стояв в самій сорочці і кальсонах, як вискочив з намету.
«От несподівана дньовка! — подумав я. — Спати вже не хочеться, одягнусь, розпалю багаття і буду чаювати не кваплячись». Набрав хмизу, він не скоро загорівся, бо намок. Поснідав, потім від нічого робити переглянув наш запас провізії, сідла і збрую, дещо полагодив; розклав пітники провітрити на траві, трохи підмоклі сухарі розсипав на мішку, щоб просушити, відв'язав обрізані повідки від дерева, з чотирьох зробив два і дістав ще два, що були в запасі. Намет пригріло і висушило сонце, яке підбилось вже високо. Так пройшло кілька годин. Захотілось їсти, знову розпалив багаття, повісив казанок, щоб розварити в'ялене м'ясо. Сиджу біля нього і бачу, — зі сходу їдуть два монголи, певно помітили димок і намет.
Привіталися. Вони спитали, куди і в яких справах їду. Я сказав, що їду в Кобдо в торгових справах.
— Ти що ж один і піший? — здивувались.
— Два моїх попутники поїхали купити барана. Чи далеко звідси до яких-небудь юрт? — питаю.
— Півгодини доброї їзди буде, — відповіли, — ближче зимівель нема. Чи не пригостиш чаєм, ми зранку з дому.
Бачу, хочуть погостювати, і я запросив їх.
Вони спішились, прив'язали коней. Казанок у мене кипів, але замість м'яса я настругав плиткового чаю, заварив, приніс і розгорнув торбинку з сухарями. Вони присіли біля багаття, дістали з-за пазухи дерев'яні плоскі чашки, без яких монгол навіть до близького сусіда не поїде. Запалили свої маленькі мідні трубки, запропонували мені затягтися. Я сказав, що не курю. Багаття в мене було поблизу намету, а поли його розкинуті, так що добре видно було, які речі лежать в наметі. Помічаю, що гості дуже уважно поглядають туди. «Чи не захочуть вони мене пограбувати, — думаю, — я один, а їх двоє, у кожного коло пояса гострий ніж в піхвах почеплений, як завжди в монголів у дорозі, а в мене рушниця в наметі і не заряджена».
Але даремно я побоювався. Адже я їм сказав, що ми їдемо в торгових справах, і ось вони роздивляються, чи нема в мене краму, і, нарешті, запитали, чи не можу продати їм даби або ситцю. Довелось пояснити, що ми їдемо в Кобдо приймати караван і що ніякого краму не веземо.
Вони разом зі мною випили весь казанок, розпрощались і поїхали. В розмові з ними я, між іншим, спитав, чи сваволять в цій місцевості конокради, і довідався, що таке водиться тут, що з-за Алтаю нерідко приїжджають і крадуть коней. В районі Кобдо минулого літа була сибірська виразка і багато коней загинуло, от тепер тамтешні монголи і роблять наскоки за кіньми в чужий аймак.
Гості розказали мені також про навалу в 1878 р. кількох тисяч киргизів, що тікали в межі Китаю з Усть-Каменогорського повіту. Частина їх провела зиму на ріці Урунгу і зазнала страшного лиха через брак кормів для худоби, якої в них було багато. Худоба з'їла геть-чисто всю траву, очерет заростей і молоду шелюгу, після чого киргизи обрубали сучки всіх дерев в гаях, а потім почали навіть рубати дерева; кора їх ішла на корм баранам, а трісками деревини годували коней і корів. Від такої їжі худоба дохла у великій кількості, особливо барани, і навіть вовки не поспівали поїдати численні трупи.
Ця розповідь пояснила мені те, що ми помітили в дорозі по середній течії: спотворені стовбури дерев, які встигли частково уже випустити молоді короткі сучки на місці відрубаних, безліч гнилого хмизу в гаях і скелети або кістки тварин, розкидані всюди. Ми думали, що тут був великий падіж від якоїсь хвороби, але від чого дерева мали такий вигляд — цього пояснити не могли.
Провівши гостей, я знову повісив казанок, щоб як слід пообідати. На це пішло з півтори години. Уже звернуло за полудень, робити нічого, на сон клонить, а заснути боюсь через конокрадів, які можуть і на наші речі зазіхнути. Сиджу біля намету і куняю, а рушницю про всяк випадок зарядив картеччю і коло себе поклав. І раптом чую десь поблизу хрюкання і вищання поросяче. Я стрепенувся, поглядую. Недалеко від намету — зарослий очеретом видолинок, певно, стара протока ріки Урунгу. Там і вищать, мабуть, кабани, а очерет колихається. Схопив рушницю, підповз, притаївшись, між кущами чию поближче і заліг. Трохи згодом з очерету вийшов кабанчик однолітній, підвів морду і нюхає: певно, запах диму почув. Я прицілився і вистрілив, він відскочив з вищанням назад, очевидно був підбитий. Я побіг до очерету і знайшов його в кількох кроках, прикінчив прикладом, взяв за задні ноги і притягнув до намету. От і діло знайшлось — посмалити, випотрошити, розрізати і побільше зварити, а окороки присолити. Так до вечора і провозився. Добру вечерю Лобсииу приготував і сам наївся. Потім набрав хмизу і сушняку в гаю побільше, щоб вночі добрий вогонь підтримувати — і від вовків захист, і Лобсину маяк в темряві.