Хома Капітонович родом з Алтаю, куди його батько був засланий у справі декабристів, менш визначних і тому не удостоєних заслання на каторжні роботи в Нерчинський край. Оселившись у мальовничій долині ріки Бухтарми, він одружився з торгоуткою монгольського племені, від якої його син успадкував монгольські риси і знання мови. Батько завів там пасіку і маральник, проте в нього було багато вільного часу для читання і роздумів. Він дав своєму єдиному синові добру освіту, привчив його до читання книжок з природознавства і про подорожі, які одержував з батьківщини. Хлопчик допомагав йому в роботах, в догляді за бджолами і маралами, восени супроводив його в Семипалатинськ, куди вони сплавляли по Іртишу партію мёду і маральних рогів, звик до пересування, до спостереження явищ природи. Коли батько помер, Хомі було під двадцять років; його мати з двома дочками продала пасіку та маральник і поїхала на батьківщину, до озера Маркаколь, повернулась до кочового життя, за яким тужила в селі.
Хома влаштувався прикажчиком в Усть-Каменогорську в купця, що торгував крамом у Монголії, став у нього підручним і звик до мандрівок. Але висиджування в крамниці весною і влітку залишало багато вільного часу, і він не кинув читати книжки, які брав у бібліотеці, а в купця вів усе листування та звітність. Через кілька років він перебрався у Чугучак, де служив також перекладачем в консульстві при розгляді торгових справ між монголами і китайцями.
— Через це я його добре знаю, — зауважив консул Соков. — Він освічена людина, бере в мене газети й журнали, які я одержую, а сам купує книжки, коли їздить в Семипалатинськ за крамом, навіть виписує їх з Москви. На старому руднику в горах він відкопав золото, забуте під час дунганського повстання, поставив собі будиночок, який ви бачили, сам розвозив крам по монгольських улусах і монастирях з допомогою молодого монгола[2], що втік хлопчиком з буддійського Монастиря, куди батько віддав його в науку до лам. Хома його виховав і навчив навіть російської мови, удвох вони здійснили вже багато подорожей, під час яких займались також розшуками різних скарбів в руїнах стародавніх міст. З моєю допомогою Хома відсилав свої знахідки в музеї Петербурга і Москви і став знавцем цих старожитностей буддійського культу і китайської старовини взагалі.
Через кілька днів я спорядив свій караван і поїхав у гори на південь від Чугучака, повернувся звідти в липні і вирушив через північні гори в Зайсан, де й закінчив на цей раз експедицію, не побувавши ще раз в Чугучаці. Список і карта Кукушкіна майже не торкались тієї частини Джунгарії, яку я вивчив цього року..
На початку літа 1906, р. я знову приїхав у Чугучак, щоб продовжити дослідження вже в тій частині Джунгарії, яка була на карті Кукушкіна. У консула я спитав, як він поживає.
— Кукушкін помер цієї весни, — повідомив Соков. — Перед смертю він викликав мене і передав товстий зошит з описом своїх подорожей. Останні роки він весь час писав їх, згадуючи старе.
«Візьміть цей твір, — сказав мені старик, — дружина моя по-російському не письменна, і в неї зошит пропаде. А ви, можливо, знайдете в ньому цікаві речі, виправите і надрукуєте розповіді про те, як Хома Кукушкін в пустинях Азії шукав і знаходив скарби. Адже я більше виходив глибину Азії, ніж генерал Пржевальський, хоча не побував у Лхасі, столиці Тібету, куди й Пржевальського не пустили. А різних скарбів я вивіз немало, як ви добре знаєте».
Записки Кукушкіна зацікавили мене, я взяв їх у консула, проглянув і знайшов, що, літературно опрацювавши, їх можна опублікувати. В них було багато відомостей про природу, людей і пригоди шукача скарбів у різних частинах обширної Внутрішньої Азії.
Можливо, що він дещо вигадав, дещо прикрасив, відновлюючи з пам'яті зустрічі і події за двадцять років свого мандрування.
Я сказав Сокову свою думку про записки Кукушкіна.
— Візьміть їх з собою, — сказав він. — Ви досвідчений мандрівник і вмієте описувати свої спостереження, як показують ваші праці. А я, крім консульських донесень в міністерство і протоколів розгляду торгових позовів і дрібних злочинів, нічого ніколи не писав і писати не вмію. Ви опрацюєте ці записки, і яке-небудь наукове товариство надрукує їх.
Таким чином записки Кукушкіна потрапили до моїх рук. Я почав опрацьовувати їх у вільний час. Але такого часу було в мене дуже мало, і опрацювання затяглося на багато років. Нарешті, воно завершене, і я передаю цей твір молодим радянським читачам з надією, що вік зацікавить тих, кому подобаються описи подорожей і пригод у маловідомих країнах в глибині Азії.