До північної стіни міста зсередини тулився цілий ряд фанз, а в південно-західній частині міста ми побачили масивну двоповерхову квадратну будівлю, заввишки понад 6 сажнів, яка ніби краще збереглася, але, звичайно, без даху. Коли ми підійшли ближче, виявилось, що площа другого поверху менша, ніж першого, і він розміщений уступом назад. Отвори, які віддалік здавались вікнами, були просто глибокими нішами, в яких уціліла частина штукатурки і рештки статуй буддійських божеств. Але з жодного боку не було входу всередину будівлі, і спадало на думку, що ця будівля — суцільна маса сирої цегли, споруджена ради цих ніш для статуй богів.
Професор пояснив нам, що в Індії, де багато буддійських храмів, такі споруди називаються «ступа», хоча всередині деяких з них міститься велика статуя Будди.
За міськими стінами, із східної сторони, ми побачили дещо краще збережені споруди; глянувши на них, Лобсин вигукнув: «Це субургани, такі самі, як в наших монастирях!»
Я переклав професорові ці слова, і той сказав, що індійська ступа те саме, що й субурган у монголів, і це або надмогильний пам'ятник або споруда для установлення статуй божеств і яких-небудь реліквій.
Ці субургани складались з квадратної основи в шість футів заввишки і плоского купола такої ж висоти. Ми налічили їх більше двадцяти. Деякі з них були зруйновані, і виявилось, що всередині їх є кругла камера з склепінням і рештками штукатурки, колись, мабуть, вкритої фресками.
Огляд руїн показав професорові, що багато праці заберуть розкопки і далеко менше зарисовки і фотографування решток статуй і фресок на стінах і в нішах.
Я забув сказати, що експедиція привезла з собою велику фотографічну камеру і сухі фотопластинки, вже винайдені на той час. Перед тим в Семипалатинську я вже чув про фотографію і навіть знімався у приїжджого фотографа. Але той сам готував фотопластинки в темній кімнаті перед зніманням, поливаючи скляну пластинку желатиною з світлочутливими солями. В подорожі такий спосіб, звичайно, не можна було застосовувати.
Стіна з нішами, в яких ще видно залишки статуй буддійських божеств.
На другий день почалась наша робота по вивченню руїн Ідикут-Шарі. Хоч ми не наймались розкопувати землю, але професор умовив нас на це, посилаючись на те, що таранчі, найняті для розкопок, будуть затаювати монети і всі цінні знахідки, і тому довіряти їм не можна. Нам він запропонував окрему платню за цю роботу для початку, щоб побачити, що трапляється в руїнах, і потім вже наймати таранчів для розкопок, але під нашим постійним наглядом. Ми погодились, бо й нам було цікаво дізнатись, які скарби є в стародавніх містах.
Отже, озброївшись кайлами й лопатами, ми пішли до руїн разом з професором і в одній з будівель, від якої збереглися лише стіни, почали копати землю в кімнатах. Спочатку прибрали уламки склепіння, що обвалилось на долівку великими купами глини, осколками цегли і всякого сміття. Потім почали розкопувати долівку тонкими в півчетверті шарами по всій площі кімнати. Долівка була дуже тверда, і довелося працювати кайлом. У верхньому шарі знайшли кілька черепків фарфорового посуду, а глибше — нічого. Але в смітті, викиданому з кімнати, знайшли кілька дуже позеленілих мідних монет, черепки глиняного і фарфорового посуду, статуетку Будди з випаленої глини і клаптики паперу з китайськими ієрогліфами.
В одній з будівель, від якої збереглися лише стіни, почали копати грунт.
Ця робота показала, що треба ретельно розкопувати сміття, яке вкриває долівку кімнат і дає різні знахідки, тоді як долівку ще треба перевіряти, чи не насипана вона, пізніша, і тільки тоді вже копати її.
Першим днем робіт професор був задоволений і доручив нам розкопувати кімнати всіх будівель одну за одною, а сам з секретарем почав докладний огляд і опис руїн. Вони найняли ще таранчу, який носив важкий фотоапарат і мольберт для зарисовування фресок фарбами. Зарисовки робив сам професор, а секретар фотографував, обмірював будівлі та кімнати, складав план міста. Він заходив разів два на день до нас, забирав все те, що ми відкопали, і записував, у якій кімнаті що було знайдено.
Хоч і був ще тільки кінець травня, а спека стояла дуже велика. Широка западина біля південного підніжжя Тянь-Шаню, в якій стоять міста Турфан і Люкчун, — справжнє пекло протягом теплого півріччя. Тянь-Шань захищає її від північних холодних вітрів, а низькі пасма гір Ямшинтаг, Булуєктаг і Туєктаг, що облямовують западину з піівночі, самі нагріваються мов печі, і вночі від них віє жаром. На півдні підноситься хребет Чолтаг, як кажуть таранчі, зовсім голий, а з сходу западину замикають піщані гори Кумтаг, цілком складені з сипучого піску, який ще більше розпікається сонцем і вночі віддає цю спеку западин:. Вона являє собою майже пустиню, крім оазисів, які тягнуться смужками вздовж річок, що живляться підземними волами Тянь-Шаню. Серед западини прямо на південь від нашого місцеперебування синіло велике озеро з гірко-солоною водою, оточене широкою білою смугою солі, що віддалік здавалась смугою снігу, який вабив до себе подорожнього, що знемагав від спеки[6].
6
Ця западина коло південного підніжжя Тянь-Шаню, за пізнішими даними російських мандрівників, найнижча на всьому материку Азії і лежить на 30-100 метрів нижче рівня океану. Експедиція Роборовського і Козлова 1893–1895 років влаштувала в Люкчуні метеорологічну станцію, яка майже два роки вела спостереження. Зрозуміло, що в такій западині в теплу пору дуже жарко. —