— І ти впевнений, що там в горах біля якоїсь фанзи золото закопане?
— Мабуть так. Для чого китаєць беріг цю книжку і батькові велів зберігати її? — «Згодиться тобі коли-небудь, як настане мирний час», — сказав він якось.
— Золото, можливо, було закопане, але давно вже взяте, дунгани шукали, гірники повернулись за ним. А фанза ж, мабуть, згоріла або розвалилась.
— Чого ти боїшся? — розсердився Лобсин. — Доля тобі скарб посилає в найпотрібніший час, а ти вагаєшся. Підемо, пошукаємо. Робота твоя кінчена, робити тобі нічого. Я приведу коня, візьмемо припасу на тиждень. Я дорогу знаю, старий рудник недалеко від нашої джайляу (так літнє кочів'я називається).
— Ну, гаразд, переконав! — кажу йому. — Приїде новий прикажчик, здам йому крамницю й товар, тоді буду вільний і поїдемо твоє золото шукати, Навідайся через два тижні.
Тижня не минуло, — прибув новий прикажчик і привіз п'ять возів з московським крамом із Зайсана — міста, звідки хазяї перевели його мені на зміну. Ну й завдав він мені клопоту. Увесь крам, що залишився у мене в крамниці, він власноручно переміряв, моїм записам не повірив. Навіть штуки з московським ярликом, незаймані, на вибір перевіряв. Аршинів з тридцять нестачі в мене виявив, і довелось мені повністю заплатити за них. Квартиру, яку я займав при крамниці, велів звільнити, хоча інша поряд, де жив підручний, якого я вже звільнив, була вільна.
— Не дозволено, щоб при крамниці жила стороння людина, — пояснив він. — Або наймайтесь до мене в підручні супроводити караван, або виселяйтесь.
Довелось мені перебратись по знайомству в поганеньку фанзу у дворі одного китайського купця.
Ледве ми закінчили справи по здачі залишків, приїхав Лобсин і насилу розшукав мене на новій квартирі. Зайшов до мене в фанзу та й каже:
— Ось де ти знайшов притулок, Хомо! Брудно, темно, вогнища немає, вікна нема, ліжко на кан поставив через тісноту. Бачиш, так жити не годиться, треба поїхати і щастя свого шукати. Чи готовий запас?
Я на цей час уже заготував сухарів і баурсаків[3] на 10 днів, плитку чаю, топленого масла, цукру. Нашвидку зібрав одяг. Лобсин привів мені доброго коня. Прив'язали за сідлами весь припас. Я взяв двостволку з патронами і револьвер про всяк випадок. Казанок, чашки, звичайно, і кайло, щоб землю колупати.
Виїхали з міста на схід по дорозі в Дурбульджин степом по долині ріки Емель. Місцевість тут така: на півночі ліворуч по дорозі темніє хребет Тарбагатай, гребінь у нього рівний, схил на південь крутий, увесь зелений від чагарників; снігів на вершинах нема. На півдні трохи далі хребет Барлик уступами піднімається, на них ліси темніють, а вдалині на головному пасмі Кертау біліють сніги. Широка долина Емелі зеленіє, ще тільки початок літа, трава не вигоріла. Спереду долину замикають гори Уркашару, теж зелені, стрімкі. Простір, сонце пече, небо чисте, жайворонки злітають, заливаються.
Їхали ми то ходою, то підтюпцем до заходу. Ночували на річці Маралсу; вона з гір Уркашар біжить, в Емель впадає. Вздовж неї лужки, густа трава. Стриножили коней, пустили пастись, зібрали аргалу, розпалили багаття, зварили чай, закусили. Стемніло. Ми коней привели, біля себе до кілочків прив'язали, трави на ніч нарвали їм трохи і полягали спати. Я, звичайно, міський житель, дуже стомився, цілий день в сідлі, ноги ломить, заснути не можу. Лежу з відкритими очима і любуюсь: небо чисте, зірки мерехтять, одна з одною переморгуються. І все це, як вчені люди гадають, сонця, подібні до нашого, а навколо них непомітні для ока планети кружляють, і якісь живі істоти на них проживають. Але я здавна, бачачи зоряне небо, про велику загадку всесвіту роздумував. І починаєш міркувати, де ж той рай, про який попи розказують, де він притулився — на зірці чи на планеті? Зірки — це сонця, на них має бути страшенно гаряче, там вже скоріше могло б бути пекло для грішників, де їх підсмажують. А рай, можливо, на якійсь планеті? Але всі вони страшно далеко. Адже до нашого сонця налічують сотні мільйонів верст. Скільки ж часу душі померлих мусять летіти до раю чи пекла — цілі століття? І сумнів тебе бере, чи вірогідне біблійське сказання про створення світу, про всемогутнього і всюдисущого творця. І згадав я свого батька, який був невіруючим, і попа, який зрідка приїжджав в наше глухе село з далекої станиці для похорон, хрестин і вінчання, але до нас не заходив і називав батька безбожником. Батько говорив, що якби на небі був всевідаючий і всюдисущий творець, він не потерпів би, щоб на створеній ним грішній землі робилось стільки злочинів і панувала нерівність людей.
3
Баурсаки — кульки з тіста, засмажені в баранячому салі, — смачне і зручне для перевозки у в'ючній сумці дорожнє печиво, що заміняє хліб.