Години дві їхали ми цим проходом чорних вітряних гірок, а потім вибрались в широку долину, де трава стала вища і густіша.
— Це місце називають Долон-Турген, — сказав Лобсин.
— Тут зимові пасовища чудові. Як тільки кінчиться Ібе і зжене сніг із степу, сюди з усіх навколишніх улусів приганяють худобу пастися.
— А я думав, що Ібе дме всю зиму.
— Ні, він дме в холодні місяці день, два, три, рідко коли тиждень, а потім кілька днів погода тиха.
Спереду вже виступав хребет Джаїр довгою, майже рівною стіною, що далеко простяглася зі сходу на захід. Праворуч від нашої дороги незабаром показалась довга червона круча; вздовж її підніжжя сріблилась річка.
— Це Май-кабак, — пояснив Лобсин.
«Сальний укіс», в думці переклав я і спитав, чому його назвали так.
— Нещодавно тут загинула ціла отара баранів. Вони паслись в степу над цією кручею. Налетів сильний буран, отара кинулась за вітром вниз по укосу, загрузла в глибокому снігу і замерзла. Навесні сніг розтав, сонце пригріло трупи, з курдюків стало витоплюватись сало і просочило всю землю. З того часу і звуть це лихе місце Май-кабак.
— Що ж, багато калмиків втратили всіх своїх баранів і зубожіли? — спитав я.
— Ні, отара належала багатому баю. Хіба в звичайного кочовика може бути стільки баранів! А бай примусив своїх пастухів, коли сніг розтав на укосі, зняти із здохлих баранів шкури з вовною і забрати протухле м'ясо, щоб годувати своїх собак.
В міру того як ми наближались до Джаїру степом Лолон-Турген, його рівна стіна почала розпадатися на відроги, розділені глибокими долинами. Ми спустились в одну з них. По дну дзюрчав чистий струмок; вздовж нього росли кущі шелюги, черемхи, боярки, подекуди тополі. Один лужок вабив на відпочинок. Розклали багаття, повісили чайник; коней, трохи придержавши, пустили пастись, а самі прилягли в тіні перечекати спеку.
Потім поїхали далі вгору по цій долині. Подекуди це була ущелина між червоно-ліловими скелями. Одна скеля була схожа на величезну голову з пустими орбітами, з яких вилетіла пара голубів. Далі на схилах появився молодий ліс, підйом став крутішим, і долина перетворилась в широку плоску луку з чудовою травою і дзюркотливим струмком. Положисті схили були добрими пасовищами. Це були джайляу — літування.
Спереду кілька киргизів розв'ючували верблюда. Жінки в білих ковпаках ставили ґратчасті основи кибитки (юрти). По схилу вже розсипалась отара овець, кілька корів і коней. Кричали і бігали діти, гавкали собаки.
Коли ми під'їхали до киргизів, що прибули на літування, довелось почати звичайну розмову, обмін новинами, запитали про здоров'я худоби, повідомили, звідкіля і куди їдемо. Я, звичайно, не сказав, що ми їдемо шукати золота, а сказав, що їдемо полювати на архарів в гори Кату.
З верхів'їв цієї долини ми виїхали на поверхню Джаїру. Я був здивований, що цей хребет має зовсім рівний, широкий гребінь, суціль вкритий дрібною, проте досить густою травою. Ніде не видно було скель, і по цьому гребеню можна було їхати не тільки верхи, а навіть на возі в будь-якому напрямі. Лобсин повернув на схід, і ми їхали близько години по гребеню, який подекуди являв собою плоскі горби і видолинки. Потім гребінь повернув на південь, і ми спустились в плоску широку долину, схожу на ту, на якій застали прибулих на літування, але тільки розташовану на південному схилі Джаїру.
В цій долині стояло три юрти, і Лобсин попрямував до них.
— Ось і мої перекочували на джайляу, — сказав він. — Ми в них переночуємо, а завтра поїдемо на ближчий рудник. Але, Хомо, не говори, для чого поїхали!
— Само собою, базікати нічого! — погодився я.
Одна з юрт належала родині Лобсина, друга — його батькам. Нас зустріли привітно, обступили, засипали запитаннями.
— От, я приїхав до вас із своїм хазяїном Хомою, — сказав Лобсин батькам, — ми завтра поїдемо далі на полювання, а сьогодні погостюємо у вас.
Юрта Лобсина була чиста і добре обставлена, — адже він добре заробляв у мене. Повстини були білі, товсті. Вздовж стін стояли сундучки, а в одному місці поличка з бурханами і мідними перед ними стаканчиками для курильних паличок. На стінах висів одяг, бурдюки з олією, тарасуном, чюрою (сухим сиром).
Посеред юрти — вогнище з чавунною триногою, на якій у великому казані варився чай, заправлений молоком, сіллю і олією, як суп. Ми дістали сухарі, цукор і баурсаки, чайні чашки. Нам запропонували варену баранину на дерев'яному блюді, сушені пенки на другому.
Населення всіх трьох юрт зібралося в юрту Лобсина, і розмови за чаюванням були дуже жваві. Потім палили маленькі монгольські люльки, а мене угощали нюхальним тютюном, який з маленького пузатого флакона висипають на ніготь великого пальця, щоб піднести до носа.