Сповнений поганих передчуттів, він сів біля магната.
– Ви не хочете взяти власного свідка, пане Казанова? – запитав у нього здивований граф.
– У мене лише двоє слуг, і жоден із них не є дворянином, щоб у разі потреби гарантувати моє слово. Тому я покладаюся на вашу честь, — відповів йому Казанова і зачинив за собою двері.
Карета рушила з стукотом коліс, без наказу. З чого Джакомо зробив висновок, що кучер знав, де дуель була запланована.
Тиша у кареті була густа й зловісна. Вона аж душила горло.
– Ви плануєте провести свята у Варшаві, пане граф? – запитав Казанова, просто хоч щось сказати.
Браницький кинув на нього нервовий погляд.
– Вчора я мав такий намір, але хто знає, що буде сьогодні?
Потім вони мовчали, поки карета не зупинилася біля воріт якогось парку.
Вийшовши з карети, вони потрапили на обсаджену деревами алею, що закінчувалася лавою та кам’яним столом. Один із гусарів поклав на нього довгоствольні пістолети. Ад’ютанту знадобився деякий час, щоб зарядити обидва пістолети порохом і кулями, а потім покласти їх на кам’яну стільницю.
– Вибирай, — сказав граф.
Казанова відкинув полу плаща, взяв пістолет і оглянув його з усіх боків.
– Власною честю запевняю, що обидва хороші, – запевнив його Браницький.
– На вашій голові перевірю, — процідив Казанова, маючи намір вивести суперника з рівноваги.
Граф зблід, а потім почервонів від злості. Він відстебнув шаблю й передав її одному зі своїх помічників.
Супротивники повернулися один до одного спинами і зробили по шість кроків. Потім вони повернулися обличчям один до одного. Тепер їх розділяло дванадцять ярдів — відстань, що давала певність у влучному пострілі. Браницький став боком з пістолетом, направленим вниз, його обличчя було опанованим. Казанова підняв пістолет у зігнутій руці, спостерігаючи, як магнат піднімає руку, щоб націлитися. Лише коли Браницький натиснув на спусковий гачок, Джакомо раптово повернувся вбік і теж вистрілив. Почувся холодний тріск курків, що спадали на поличку. Минуло кілька ударів серця, перш ніж іскри запалили порохові заряди, виштовхнувши кулі, що були в стволі. Почувся гуркіт, і хмара чорного диму вкрила алею. Казанова побачив, як Браницький похитнувся й потягся рукою до живота. Потім упав.
Недовго вагаючись, він кинувся на допомогу, але раптом побачив, що ад'ютанти графа вихопили шаблі з наміром убити його на місці. Казанова відкинув пістолет, який ще димився і схопив власну шпагу.
Їх зупинив Браницький, який все ще був при свідомості, незважаючи на поранення в живіт.
– Стійте, каналії! Не чіпайте пана де Сенгальта! – вигукнув він.
Гусари відступили, хоча і неохоче.
Казанова став навколішки біля Браницького і лише тоді зорієнтувався, що йому самому було прострелено ліву руку. Він подивився на свої закривавлені пальці, але вигляд графа в такому важкому стані відігнав хвилювання за власне здоров’я.
Гусари перекинулися кількома словами і разом віднесли Браницького до корчми за сотню кроків від парку. Його поклали на сінникові, і один із помічників оглянув рану. Куля увійшла з правого боку під сьоме ребро, а вийшла з лівого, пробивши тіло наскрізь. Можна припустити, що нутрощі теж пошкоджені.
Весь час огляду Браницький був при свідомості. Незважаючи на біль на обличчі, він покликав до себе Казанову.
– Ви вбили мене, пане, зараз рятуйте свою голову, — сказав він слабким голосом. – Ми билися під боком короля, за що вам загрожує в'язниця, а може і смерть. Тримай гаманець і втікай.
Казанова відсунув руку, що тримала гаманець.
– Я не можу прийняти ці гроші, — тверезо відповів він. – Я не зробив нічого ганебного і піддамся суду короля. Мені чесно шкода, що все так закінчилося.
Граф скривився від болю, потис йому руку й прошепотів.
- Тоді удачі, пане, а тепер тікайте. Якщо я помру тут, я не можу гарантувати, що з тобою зроблять мої помічники.
Казанова відповів на потиск й вибіг із корчми на порожню дорогу.
Біль у простреленій руці посилився, кровотеча тривала.
Наляканий, він вирішив йти до рогаток міста. На щастя, за кілька сотень кроків натрапив на селянина, який їхав возом. Не знаючи польської мови, він не став морочився складними поясненнями. Витягнув дукат і, показавши його селянину, вигукнув: Варшава.
Селянин зупинився, і Казанова заліз на віз. Вони помчали в бік міста. По дорозі Джакомо побачив кількох гусарів, що мчали галопом до Волі[6], ніби за ними гнався диявол. Їх очолював Бишевський, друг і ад'ютант графа. Казанова, відчувши небезпеку, що загрожувала йому, накрився рядниною, що лежала під ногами. Гусари промчали повз них, не звертаючи уваги на селянський віз.