— Ну а там, товаришу мічман, в океані, мабуть, ніякі чайки не допоможуть, — сказав Мосін, погладжуючи голі плечі.
Він сів на широку тумбу кнехта, за спиною Щербакова. Підморгнув у бік молодого матроса, який під час розповіді Агєєва навіть рота розкрив від уважності.
— Витягнуть док на буксирах в Атлантичний океан, а там як трусоне його штормом, порве кінці й понесе невідомо куди. — Мосін зробив страшні очі. — Свого ж ходу й управління ми не маємо! Чув я: коли тягли американці док на Філіппіни, чи що, їх так закрутило, лише жувальна гумка зосталася.
— З американцями це трапитися могло, — сухо сказав Агєєв.
Він погасив люльку, поклав руку на плече Щербакову, що тривожно насторожився, і суворо глянув на Мосіна.
— Навіщо хлопця дражниш? Ти, я бачу, страшенний цькувальник… Думаєте, товаришу матрос, якщо пройшли ви п'ять разів із Талліиа в Кронштадт — так уже бувалий моряк, можете забивати баки новакові? А от самі на кнехт сіли — допустили порушення морської культури.
Він не зводив з Мосіна ясних, ледь примружених очей, доки той, щось пробурмотівши, не підвівся знехотя з кнехта.
— Так, товариші, — помовчавши, продовжував боцман — Похід буде не з легких. Тільки вже тут від нас самих залежить. Добре підготуємо буксирне хазяйство— ніяким свіжуном його не порве.
Він сунув люльку в кишеню.
— Ромашкін, через п'ять хвилин кінчати перекур. Наляжте як слід, щоб закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора.
— Єсть закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора! — весело вигукнув Ромашкін.
Сергій Микитович попрямував до баржі. Ромашкін потягнувся. Підійшов до Мосіна, що похмуро й відчужено дивився вдалину.
— Ви, Мосін, чого похмурий такий? Погладив вас проти шерсті головний боцман. Та хіба ж не по заслузі?..
— По заслузі! — Мосін сплюнув з обуренням. — І пожартувати, значить, не можна? — Він повернувся до Ромашкіна.
— З кнехта мене зігнав, як маленького осоромив перед усіма!
— І правильно зігнав — головний боцман морської сірості не терпить! — швидко, переконливо сказав поривчастий Ромашюін. — Ех, хлопче, проти якої людини костричишся!
— А яка така особлива людина?
— Яка така людина? — Ромашкін дивився з поблажливим співчуттям. — Люльку його бачив?
— Не сліпий!
— Помітив — мундштучок на ній якийсь дивний, ніби мохнатий, з усіх боків зарубками вкритий?
Мосін мовчав, одвернувшись.
— То, може, ти й про «Туман» нічого не чув? — казав далі Ромашкін. — Служив товариш мічман на північноморському тральщику «Туман»: на тому кораблі, який прийняв бій з трьома фашистськими есмінцями, прапора перед ними не спустив. І коли не стало «Тумана», поклявся наш головний боцман не пити й не курити, доки не знищить власними руками шістдесят фашистів — утроє більше, ніж загинуло його бойових друзів на «Тумані».
Ромашкін говорив захоплено, і все більше матросів боцманської команди збиралося навколо нього.
— Пішов Сергій Микитович у сопки, в морську піхоту, знаменитим розвідником став. Розумом, руською матроською хитрістю ворогів заганяв у могилу. І як прикінчить фашиста — робить зарубку на люльці, яку йому геройський друг з «Тумана» подарував. Рівно шістдесят зарубок на мундштуку люльки цієї — і перевіряти нетреба.
— Та невже!? — вигукнув вражений Щербаков.
— От тобі й невже! Проте не в цьому головна суть. А суть у тому, що, тільки-но закінчилася війна, боцман Агєєв знову на кораблі повернувся, рапорт на надстрокову подав і, бачиш, служить, як мідний казанок. А ви, Мосін, — «яка така людина»! Така він людина, що море більше від життя любить, хоче зробити з нас справжніх військових моряків.
Ромашкін затягнувся востаннє, кинув недокурок в обріз.
— Віком ще молодий, а, бачите, вже мічман. Недарма всі його знають і поважають на флоті.
Він глянув на годинника.
— Ану, по місцях стояти, до розноски якір-ланцюгів приготуватися!
Матроси розбіглися по палубі, шикувалися в дві шеренги біля якірних ланцюгів…
— Здавай вахту, — піднявшись на місток «Прончищева», сказав Фролов Жукову. — Ну, як у тебе там? Не подавала вона позивних?
Але Жуков промовчав, може, не розчув: схилившись над сигнальними книгами, він саме перекидав через голову ремінець, щоб передати бінокль Фролову…
Адже зовсім недавно, переходячи з «Ревучого» на док, розлучився з нею, як з рідною, тому що твердо обіцяв демобілізуватися, піти з кораблів. А потім смертельно занудьгував, зрозумів — обіцяв нездійсненне, не може він розлучитися з морем. Знову кинувся до Клави — сказати все, як є — і ніколи не забуде, якою лютою злобою налилися кохані очі. «Коли так — кінчено у нас все з тобою!» сказала вона, мов одрізала — відчужено й грубо.