Выбрать главу

— Справді, баржа ця, старушка, добре послужила! — майже з ніжністю, як про живу хорошу людину, сказав мічман. — Але поплаває ще не один рік, якщо не вважатимемо її за стару калошу. Не чекав від вас, Мосін, такої розмови!

Скребачка літала під рукою головного боцмана, як птах.

— Звичайно, підремонтувати ці баржі треба, рани війни залікувати. В такому вигляді їх тільки й можна що камінням набити, якір-ланцюги до них принайтовити і затопити як вічні якоріі. А все ж подумайте, для чого фарбуємо їх, мов справдешні кораблі?

— Перед Європою покрасуватися, чи що, хочемо? — буркнув Мосін. — Будемо в чужі порти заходити, недобре, що іржаві розвалини на борту… Та вже дайте, товаришу боцман, докінчити.

Але головний боцман не віддавав скребачки.

— Для себе це робимо, не для Європи, зрозумій! Руська людина в усьому лад любить. А ви матрос боцманської команди, хазяїн корабля. Вас туга повинна гризти, якщо кожна задрайка не блищить на борту. Зразковий корабель — ось у чому ваша матроська слава.

Він оддав, нарешті, Мосіну скребачку, з хвилину спостерігав, як той узявся з новою енергією до роботи. Потім знову підійшов до Щербакова.

— Ну, ось і краще у вас пішло! — сказав він, і Щербаков спалахнув від задоволення. Всі знали, який скупий на похвали головний боцман.

Сергій Микитович знову перейшов палубу, пильно оглядаючи своє хазяйство. Скоро — в море. Ніщо не повинно бути пропущене перед таким серйозним походом.

На чорному борту другої, вже пофарбованої заново баржі, підібгавши під себе ноги, сидів водолаз Коркін. Він був у самих трусах. У руках Коркін тримав мідний, очкастий, схожий на відрубану велетенську голову шолом, протираючи ного сухою ганчіркою.

— Відпочити б пора, товаришу мічман. Після обіду не відпочивали сьогодні. В кубрику у нас прохолодно.

— У плаванні відпочинемо, — сказав Сергій Микитович.

Молодий водолаз Пушков ремонтував продірявлену водолазну сорочку. Сорочка з товстої зеленуватої резини лежала, звісивши через борт одну з рукавичок.

Учора, спускаючись під воду, Пушков порвав сорочку об виступаючий гострий кінець докового понтона. У скафандр просочилася вода. Пушков розгубився, засмикав шланг-сигнал. Водолаз-інструктор Костиков вчасно прийшов йому на допомогу, вода так і не проникла в шолом.

Тепер Костиков возився на стапель-палубі доку — перевіряв роботу нещодавно доставленої для експедиції помпи.

— Там книжечка у вас цікава на рундуці, товаришу мічман, — крикнув Коркін. — Чи не дозволите почитати?

— Не можу, — уривчасто сказав Агєєв. — У бібліотеці криголама візьміть — не сьогодні-завтра мінятиму…

Він пішов далі — туди, де під керівництвом Ромашкіна матроси обносили навколо кнехта трос, що важко гуркотів.

Добре, чисто працює Ромашкін, славний з нього вийде боцман… Усе на місці, нормально закінчується підготовка до походу.

І все-таки щось здавалося незробленим, незавершеним. Агєєв зупинився біля борту, провів рукою по обличчю. Якийсь невиразний неспокій не покидав душу. Боцман намагався розібратися в причинах цього неспокою і раптом зрозумів — сьогодні не міг побачитися з нею, обміняти прочитану книжку. «Невже через це душа не на місці?» глузував боцман сам із себе.

Щойно, в перерві між роботою, він устиг-таки сходити на шлюпці на криголам, але бібліотека виявилась замкненою, не було Тетяни Петрівни і в каюті. «Гаразд, завтра побачусь», повторив сам собі мічман і раптом до болю виразно згадав знов усе, що сталося вчора в місті…

Вчора, звільнившись на берег, ніби ненароком зустрів він на пірсі Таню, що сходила на баркас. Був чималий зиб, баркас гойдався біля стінки, Таня не наважувалась перескочити з палуби на берег, і він дуже своєчасно опинився рядом…

Тетяна Петрівна йшла в книжковий колектор. Виявилось, що мічманові якраз по дорозі з нею.

Говорили про книжки, про політику, про наступний похід… Можливо, стороннім слухачам здалася б не дуже цікавою ця звичайна, уривчаста розмова, але для Агєєва вона була сповнена величезної принадності, глибокого, чудового змісту.

— Краса яка всюди! — сказала Таня, проходячи високою набережною. Вони піднялися з порту в місто, звідси було видно далекий голубіючий рейд, білі надбудови кораблів, паруси на рубчастому обрії.

— Я, Сергію Микитовичу, здається найбільше в світі море люблю!

— З вашим серцем та не полюбити море! — Він ішов зовсім поруч, пристосувавши свій широкий крок до її легкої ходи. Щасливе, світле почуття внутрішньої близькості з цією дівчиною все більше охоплювало його.