Мосін сердито мовчав. Знову осадив його цей спокійний мічман, який усе помічає!
— Був у нас такий боцман, — відвернувшись, сказав стиха, ніби сам до себе, Мосін. — Очі було вирячить — сміх та й годі! «Боцман кулі на стоп» матроси його прозивали. Надто багато про себе думав. Бувало любив говорити: якщо звелю вам за борт стрибнути — не питайте, для чого, тільки спитайте — з правого чи з лівого борту стрибати.
— Хочете сказати, що і я такий, як він? — ледь усміхнувся Агєєв. Мосін єхидно мовчав. — Ні, товаришу матрос, уже коли накажу вам у воду йти — пізно буде про щось питати. Самі зрозумієте, з якого борту стрибати. Бойова обстановка покаже.
По крутому трапу збігав розсильний.
— Товаришу головний боцман! — кричав він, ще не ступивши на перетяті тросами і якір-ланцюгами понтони.
Агєєв повернув до нього голову, чекав.
— Товаришу мічман! Семафор з «Прончищева». Негайно прибути вам туди. Шлюпка вислана.
Агєєв підвівся, пружною ходою попрямував до баржі, де жив разом з водолазами. Видерся на борт баржі по шторм-трапу. За кілька хвилин знову скочив на палубу доку вже одягнений для виходу — в новому кітелі, в ретельно вичищених черевиках.
У руці він тримав потріпану бібліотечну книжку.
— Щось унадився наш мічман до бібліотеки на криголам ходити, — сказав один з матросів.
До носової частини доку вже швартувалася шлюпка, що прийшла з криголама.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ЩО РОЗПОВІВ ЖУКОВ
Капітан третього рангу Андросов сидів у кріслі перед нешироким письмовим столом, заваленим книжками й паперами.
Ілюмінатор над столом був завішений оксамитовою портьєрою, каюту осявало біле світло плафона. Цю каюту помічника командира «Прончищева» по політичній частині Андросов займав сам — хазяїн каюти захворів у важкому льодовому поході, зараз поїхав у відпустку, на південь…
На вузькому диванчику, навскоси від Андросова, сидів Жуков. На його обличчі, що нібито одразу якось змужніло за цей вечір, був той самий вираз розгубленості, болісного нерозуміння, яке підмітив Фролов.
У м'якому електричному світлі дуже нарядною й свіжою здавалася біла форменка Жукова, по-святковому блищали золоті букви безкозирки у нього на колінах.
— Погано, товаришу Жуков, зовсім погано, — говорив Андросов. У його звичайно дружньо-м'якому голосі пролунало обурення. — Як це так — вплутатись у таку справу?
— А хто ж його знав, що така справа вийде! — сказав Жуков напружено-тужливо. — Хто ж знав, товаришу капітан третього рангу, — нібито прислухаючись сам до себе, повторив він.
— Але ж ви по суті майже порвали з нею стосунки?
— Вона зі мною порвала. Ще коли я з есмінця сюди не перейшов. А потім передумала, чи що.
— Ви давно знаєте цю громадянку, товаришу Жуков?
— Не так, щоб дуже давно…
Він провів рукою по жорсткому волоссю.
— А тепер так тяжко, неспокійно. Здавалось, кохає вона мене. А тут така справа… І я, замість дочекатися, узнати, що з нею, на корабель подався.
Андросов з докором дивився на нього.
— А вас не турбує інше? Вам не спадає на думку, що ви могли заплямувати високе звання радянського військового моряка?
— Не винний я тут ні в чому, товаришу капітан третього рангу…
Жуков був у каюті вже давно, але дихав наче після швидкого бігу. Знову нервово провів долонею по волоссю.
— Те, що ви повернулися на корабель, абсолютно правильно, оскільки вас відпустили, а там ви все одно нічим не могли допомогти…
Андросов говорив, ніби думаючи про щось інше, його короткі пухкі пальці крутили олівець.
— Подумайте, така справа напередодні походу!.. До речі, — ви не говорили цій громадянці, що післязавтра йдемо в море?
— Ні, не говорив, — швидко підвів очі Жуков… — А точно післязавтра йдемо?
— Можливо… — Андросов не доказав, відклав олівець. У двері тихо постукали.
— Увійдіть! — сказав Андросов.
Агєєв увійшов і зупинився в звичайній своїй спокійно-вичікувальній позі, тримаючи кашкет і книжку в руках.
— Товаришу капітан третього рангу! Мічман Агєєв за вашим наказом прибув.
— Сідайте, мічмане!
Андросов кивнув на диван, Жуков посторонився.
Боцман неквапливо повісив кашкет на вішалку і сів, не випускаючи книжки з рук.
— Зав'язалась тут одна паскудна справа, — сказав Андросов.
Агєєв чекав, поклавши на коліна темні, вкриті застарілими шрамами руки.
— Мене просили ознайомити з цією справою вас, — вів далі Андросов. Жуков дивився вниз — похмурий, замкнутий. «Вже, певно, не ти просив», мимохідь подумав Агєєв, глянувши на нього.