Міліціонер пропустив їх усередину.
Біля столу сидів офіцер у білому кітелі з погонами майора. Він глянув на тих, що ввійшли, і його заклопотане, кутасте обличчя осяяла усмішка. З-під круглих окулярів усміхались уважні, запалі очі.
— Товаришу… майор! — за давньою фронтовою звичкою Агєєв мало не назвав прославленого командира північноморських слідопитів капітаном.
— Здрастуйте, мічмане, давно не бачились, — сказав Людов, підводячись. Він простяг худі, вузлуваті пальці, і Агєєв радісно потис їх своєю сильною рукою.
— А я думав, демобілізувалися ви, товаришу майор! — усміхався Агєєв. — Філософією, думав, зайнялись, як нахвалялися…
— Еге ж, філософія… — Людов поправив окуляри. — Ні, не демобілізувався, Сергію Микитовичу… Так само, як і ви…
Фронтові друзі тисли один одному руки. Обидва — завжди стримані, вміли володіти собою — вклали в цей потиск глибоке почуття…
— Чим можу завдячити приємності бачити вас тут, Сергію Микитовичу? — помовчавши, спитав Людов. Ще з фронтових днів пам'ятав Агєєв, що колишній командир північноморських розвідників ніколи, з жодного приводу не висловлює явного здивування.
Жуков зупинився біля дверей. Майор, який так дружньо зустрівся з мічманом, не глянув, здавалося, в його бік і разу, проте Леонід відчував, що прикриті товстими скельцями очі ніби пронизали його наскрізь.
Крім майора, в кімнаті був ще зовсім молодий, строго підтягнутий лейтенант, який робив щось біля столу.
Ніяких ознак, що Клава повернулася додому. Невже не з'являлася з тих самих гар? Чи, може, її вже допитали? А чи не скоїлося чого лихого і з нею? Страшенно хотілось одержати відповідь на ці питання, але спочатку треба покінчити з іншим…
Ось він — цей злополучний ніж… блищить на столі, куди поклав його міліціонер, що почав вести слідство…
І ця страшна нерухомість застиглого біля столу тіла, прикритого тепер покривалом з ліжка.
І це задушливе повітря кімнати, в якій ще зовсім недавно бувало почував себе так добре…
— Прибув за наказом начальника експедиції, товаришу майор, — доповідав не кваплячись Агєєв. — Може, допоможу щось з'ясувати… Через те що в справу військовослужбовець нашої частини замішаний. — Жуков мимоволі зробив крок уперед. — Ось він, старший матрос Жуков. У нього є повідомлення…
— Товаришу Жуков, хочете в чомусь допомогти слідству? — запитав Людов.
Тепер ясно було видно крізь круглі увігнуті скельця, що в майора суворі, проте зовсім нібито не злі очі, які дивилися трохи втомлено.
— Так точно… — Жуков поспішав висловити все, скинути з душі нестерпний тягар. — Хочу доповнити, що писав у протоколі.
— Василю Прокоповичу, протокол! — сказав майор. Савельєв простяг йому заповнений аркуш. Людов підбадьорююче дивився на матроса.
Жуков глибоко перевів подих, ніби кинувся в крижану воду.
— Ніж оцей… Я його сьогодні тут у кімнаті залишив… Він мій.
— Так? Це ваш ніж? — неголосно перепитав майор.
Жуков кивнув, чекав, опустивши голову. Лейтенант поривчасто присунув до себе чистий аркуш протоколу.
— Чому раніше не сказали про це? Як ваш ніж потрапив сюди? — пролунав різкий голос лейтенанта.
— Забув його, як посварилися ми… На столі відкритим залишив… Коли виходив, ніж спересердя й забув…
Він підвів голову. Лейтенант не моргаючи пильно дивився на нього гострими очима.
— З ким посварилися? — Лейтенант був — увесь увага.
— Ну з Клавою… з Шубіною, звичайно…
— Чому у вас виникла сварка? Ви їй ножем загрожували?
— Не загрожував я ножем… Оці консерви ним відкривав… — Жуков говорив уривчасто, похмуро, не глядячи на лейтенанта.
— Може, на грунті ревнощів посварилися? Потерпілого до неї приревнували?
Жуков швидко підвів голову. Нахилившись уперед, лейтенант продовжував вдивлятися в нього. Загрозливо похитувалась над аркушем паперу чорна блискуча авторучка.
— Слово моряка — я цього громадянина ніколи раніше не бачив!
Він сказав це від усієї душі, щиро обурюючись. Бачив, відчував — лейтенант не вірить йому.
— Зачекайте, Василю Прокоповичу, — пролунав спокійний голос. З надією Жуков перевів погляд на доброзичливе, відтінене великими окулярами обличчя. — Скажіть, Жуков, коли ви дивились у вікно — помітили поряд з убитим свій ніж?
— Я ножа не помітив… Тільки руку бачив та край піджака.
— А можете згадати, як лежав убитий — долілиць чи навзнак?
— Долілиць чи навзнак? — Жуков старанно пригадував. — Важко згадати… Мабуть, навзнак…
Скоса глянув на обрис нерухомого тіла і здригнувся — померлий лежав долілиць…