Зовсім недавно на танцях раптом залилася слізьми: «Не можу я більше терпіти, Льоню». Іншим разом, сидячи на лавочці в парку, міцно взяла його за руки, вдивлялася в очі: «Кохаєш, правда кохаєш, Льоню? Зробиш, що попрошу?» Але не попросила нічого, перевела розмову на інше…
А то раптом міняється зовсім, дивиться скоса зухвалими, ніби порожніми очима. Не раз призначала побачення і не приходила — примушувала марно чекати себе на якомусь перехресті або у вогкій алеї парку…
— Люди кажуть — ти мені не пара! — промовила-якось особливо відчужено й зло. А потім знову мінялася — сміялась, зазирала в очі своїми незрозумілими очима, що чекали чогось.
А тут ще — після тієї суперечки в кубрику — пішов розбрат з найкращим другом. У, цей Калядін! Сам винен, зганьбив ні за що ні про що Клаву і надувся, наче образили його самого…
«Ні, брат, я теж з характером, командувати собою нікому не дозволю… А дівчиськові, Шубіній, дозволяєш командувати собою?» тут же докорив собі Леонід, ніби від імені друга… І від цього засмутився ще більше. А сьогодні, перед походом, скоїлось нове діло. Прибув наказ про списання його, старшого матроса Жукова, з корабля в склад експедиції особливого призначення.
Дізнавшись про це, вій розгублений прийшов до заступника командира по політчастині. Чому його списують з «Ревучого»? Він сподівався дослужити свій строк на рідному кораблі…
— І, може, через це, — трохи зам'явся Жуков, — відстрочиться демобілізація?
Заступник командира по політичній частині одразу пояснив усе. Його списують у склад експедиції як досвідченого сигнальника, витриманого, перевіреного комсомольця. Демобілізований він буде в строк.
— І чи не однаково вам, — сказав замполіт, помовчавши, з якимсь особливим, як здалося Жукову, докірливим виразом, поглянувши на старшого матроса, — на якому кораблі і на якому морі змінити військову форму на цивільне вбрання, якщо твердо вирішили піти з флоту?
Так, зрозуміло, це йому все одно. Тільки б не було затримки… І, може, навіть краще закінчити службу далеким цікавим плаванням, куди, як дав зрозуміти замполіт, він повинен піти… І простіше розв'язується питання про демобілізацію — набагато легше буде йти з іншого кубрика, з іншого флоту… І знову він почав думати про Клаву.
З кожною годиною почуття суму і невлаштованості сильніше охоплювало його. І Калядін, ніби вгадавши його думки, заговорив сьогодні перед початком вахти колишнім дружнім тоном:
— Матроський телеграф говорить — у цікаву експедицію йдете.
— Цікава-то цікава…
— «Ревучий» усе-таки покидати жаль?
— А думаєш, не жаль? Просолився, просмолився на ньому наскрізь.
— Однаково ж від пас іти вирішив. То яка різниця? — Очі Калядіна потемніли, голос звучав задирливо.
— Однаково — ясна річ! — з таким же викликом відповів Жуков.
І ось тепер, на вахті, гірко згадувати все це. І старий друг старшина працює поряд ніби чужий. От поклав прапори у відділення сигнального ящика, суворо й скоса глянувши з-під припухлих од вітру повік.
Жуков знову підніс до очей бінокль, що звисав з шиї на ремінці. Балтика рідна! Рівномірно гойдаються безмежні хвилі, лілувато синіючи, відливаючи райдугою по краях… Добре повоювали, розгромили ворога, пора на сушу…
Він чув, як за його спиною командир корабля щось неголосно сказав вахтовому офіцерові.
— Старший матрос Жуков, чому не доповіли про парус у вашому секторі спостереження? — квапливо спитав вахтовий офіцер.
Парус! В його секторі спостереження! Жуков, напружуючи зір, вдивлявся з усіх сил, Але особливо вдивлятися й не треба було, — ось він і справді, парус — великий, ясно видимий, ковзає біля смуги хмар.
— Рибальський бот, справа по носу двадцять, — голосно доповів Жуков.
І тут же зрозумів, чому не помітив цього паруса раніше. Хотів пояснити командирові, але промовчав — на містку ніяких зайвих розмов. От і заробив догану наостанку!
Але він не хотів примиритися з цим. Змінившись з вахти, не пішов одразу з містка, як робив звичайно. Переступаючи з йоги на ногу, стояв біля щогли, поглядаючи на командира. Треба звернутися, пояснити, чому вчасно не доповів про парус.
Він дивився на низенького, кремезного офіцера, що стояв між рульовою рубкою і тумбою машинного телеграфу. Треба заговорити з командиром!
Капітан-лейтенант Бубекін тільки в післявоєнні дні, прийшовши з Північного флоту на Балтику, прийняв командування кораблем, але матроси вже полюбили його за вимогливу справедливість, за доброту, що ховалася під зовнішньою суворістю.