— Цей ніж… Його… Льоня Жуков… у мене ще раніше забув… Правда, істинний бог… Жуков тут ні при чому, товариші, зовсім він тут ні при чому, — раптом страшенно заквапилася вона.
— Ключ у Жукова від вашої кімнати був? — спитав лейтенант.
— Не було в нього ключа. — Вона безладно рвонула сумочку, порилася в ній, вийняла ключ. — Ось він — завжди з собою ношу.
— То, може, ще хтось мав ключ від цих дверей? Хто-небудь з родичів ваших?
— Ніяких родичів у мене тут немає. Ще що вигадали! — сказала з обуренням Клава.
— Значить, ви самі сюди потерпілого впустили?
Жуков слухав, омертвівши, не зводячи з обличчя Шубіної погляду.
— Ваш обов'язок, Клавдіє Кузьмівно, насущна для вас необхідність повідомити слідчим органам усе, — неголосно сказав майор Людов..
Вона сіла на стілець, невідривно дивилася на руку слідчого, що ковзала по аркушу протоколу.
— Навіщо мені його впускати, якщо і в очі його ніколи не бачила?
— Як же пояснити, що у вас в кімнаті вбито цього громадянина?
Вона мовчала, напружено стиснувши губи. Раптом кокетливо усміхнувшись, почала поправляти коротку спідницю навколо колін, обтягнених тонкими панчохами тілесного кольору.
— Що це ви так дивитесь, товаришу мічман?
Насупившись, Агєєв одвів очі. Майор, який нерухомо стояв осторонь, повернувся до вікна і, піднявши завіску, відчинив його. Свіже нічне повітря, запахи дерев і моря полилися зовні в задушну кімнату. З боку порту почувся гудок буксира, прокотився шум машини, що промчала сусідньою вулицею.
Боцман теж присунувся ближче до вікна, до свіжого струменя, що плив звідти. Тяжке, невідступне почуття все більше стискало його груди.
І раптом Агєєв ступив до Шубіної так поривчасто, що вона схопилась із стільця.
— Така справа, громадянко, виходить, що, коли до вашої кімнати повернувся Жуков після сварки, двері, можливо, були відімкнені. Виходить, що, зустрівши тут оцього громадянина, Леонід міг заколоти його через ревнощі.
— Мічмане, я не дозволяв вам говорити, — кинувся до нього лейтенант.
Але мічман не міг стримати обурення.
— Викручуєтесь, говорите неправду, а через вас старший матрос Жуков під арешт, під трибунал повинен піти!
Людов стояв до них спиною, не поспішаючи зачиняв вікно.
— Він — під арешт! — У неї перехопило голос.
Зморщився від напруження маленький припудрений лоб, по щоках котилися сльози.
— Мовчіть, мічмане! — крикнув Агєєву лейтенант.
Але вона вже прийняла рішення. Вона повернулася до Савельєва.
— Пишіть. Усю правду скажу. Я цю людину вбила.
— Клаво, не вірю! — тільки й міг вимовити Жуков.
Лейтенант квапливо писав протокол.
Вона опустилась на стілець, притисла долоні до обличчя, сльозинка просочилася крізь її вологі пальці.
— Я, коли Жуков пішов, прилягла відпочити, двері за ним забула зачинити. А він, бандит оцей, увійшов, накинувся одразу, не пам'ятаю, як у мене ніж під рукою опинився… Не крикнув навіть, упав…
— І головою об стіл ударився? — спитав майор, обертаючись од вікна.
Шубіна опустила руки, її обличчя було пом'яте, мокре від сліз.
— Не пам'ятаю… Може, й ударився… Зо страху я вибігла…
— Перед цим кишені його обшукали, зброю з собою забрали?
— Нічого я не обшукувала й не забирала. Видумаєте теж!
— А коли вибігли, двері замкнули за собою?
Вона знову наморщила лоб.
— І цього не пам'ятаю… Напевне, замкнула… Кажу, сама не своя була я від страху.
— Скажіть, утюг ваш де завжди стоїть?
Вона глянула нерозуміюче. Кивнула в бік вікна.
— На підвіконня, під завіскою завжди його ставлю… — її думки були зайняті явно іншим, вираз досади майнув на обличчі, вкритому патьоками сліз.
— А що ножем бандита ударили — це ви пам'ятаєте точно?
Шубіна енергійно закивала.
— Що ж, лейтенанте, — зітхнувши, сказав Людов. — Я поки що запитань більше не маю. В зв'язку із свідченням громадянки Шубіної доведеться її затримати…
Стукнули, зачинившись, зовнішні двері. Затихли, віддаляючись у переулку, непевні кроки Шубіної і важка хода міліціонера.
Деякий час панувало важке мовчання. Було чути тільки тихий шелест пера авторучки лейтенанта, що бігало по паперу.
Жуков стояв замкнутий, похмурий, ніби не в силі усвідомити того, що сталося на його очах. Майор Людов провів долонею по світлому, рідіючому над високим лобом волоссю.
— Ну що ж, товариші моряки, відбирати ваш час більше не будемо. — Він простяг Агєєву руку. — Подякуйте начальникові експедиції за увагу.