— Підбігаю до неї, а вона вже одна встає мені назустріч, від радості сміється. «Хто це, питаю, з тобою був?» А його й сліду нема на бульварі…
Відповідає: «Ти що, ревнувати здумав? Родич це мій, дядько». — «Який такий родич, ніколи ти мені про нього не казала?» Взяла мене під руку, пішла поруч. «А що про нього казати? Даремно ревнуєш. Один ти в мене коханий на світі».
— Роздивитися ви цю людину встигли? — спитав майор.
— Мигцем, з грузовика я його бачив. З вусиками нібито… Непримітний на вигляд.
— Чи не той самий, якого в кімнаті Шубіної вбитим знайшли? — Жуков здивовано глянув. — Подумайте, не поспішайте.
— Та вона ж сказала, що той їй не знайомий.
— Відповідайте на запитання! — різко сказав майор.
Жуков сидів, опустивши очі, вперши в коліна сильні руки, його брови зійшлися в одну суцільну лінію.
— Ні, точно сказати не можу. Схожість ніби є, тільки дядько був старший, з вусами…
Майор підвівся з дивана.
— Добре. Пройдіть ось у ці двері, почекайте…
Шубіна знову сиділа перед майором.
— Так, значить, родич, дядько у вас все-таки є?
Вона втомлено поправила волосся.
— Він поїхав. Минулого місяця поїхав звідси.
— І давно ви зв'язані з цим вашим дядьком?
— Зв'язана? — її покоробило від цього слова. — Та з тих пір, як він жити сюди переїхав, мені посилочку від тітки привіз.
— А в посилці що було? Шовкові панчохи, одеколон?
— Капронові панчохи і грошей трошки. — Вона спробувала посміхнутися, але вираз страху все більше проступав на її обличчі.
— Почали ви з панчіх і одеколону, а кінчили — самі знаєте чим… — роздільно вимовив Людов. — З тих пір як він вашу розтрату покрив…
— Яку розтрату? — ослаблим голосом запитала вона.
Людов дивився на неї пильно.
— П'ять місяців тому ви денну виручку в касу не здали, пропадали десь два дні… Потім повернулися, повністю віддали гроші… розжалобили всіх… Тоді вас купив цей материй шпигун?
Вона довго мовчала. Провела рукою по обличчю. Заговорила квапливо:
— Ви все знаєте… Коли я виручку прогуляла, не знала, що робити, він мене на вулиці зустрів, запропонував допомогти… Натомість наказував, щоб іноді я з кімнати своєї йшла на вечір. Звелів, щоб я йому запасний ключ віддала. І коли познайомилася з льотчиком цим, не думала я, не гадала, що так кінчиться все… А потім Жукова покохала, хотіла виїхати з ним звідси, з минулим порвати… А цей гад усе ходив за мною… Сил більше не стало терпіти… І вбила я його, щоб розплутатися з ним.
— Це з ним вас зустрів на вулиці Жуков?
Вона закивала.
— Його знайшли у вашій кімнаті вбитим?
Вона закивала ще енергійніше.
Майор узяв зі столу фотознімок, простяг через стіл… Чоловік середнього віку, з короткими вусиками, в робочому простому піджаці… Шубіна глянула на знімок, повернула назад.
— Він? — запитав Людов.
— Цього я ніколи в житті не бачила!
— Запросіть! — сказав майор Савельєву.
Савельєв ступив до внутрішніх дверей. Шубіна швидко повернулася разом із стільцем, дивилася на двері.
Ввійшов Жуков. Коли побачив Шубіну, його заклопотане обличчя проясніло. Пішов до столу, дивлячись тільки на Клаву, — вона сиділа нерухомо, дивно витягнувшись на стільці.
— Товаришу Жуков! — окликнув Людов.
Леонід глянув на майора. Той простягав йому кілька знімків.
— Знайомий вам хто-небудь із них?
Жуков перебирав знімки. Товстий чоловік з квадратним понурим обличчям… Юнак з волоссям, що впало на лоб… Чоловік середнього віку, з малопримітними рисами обличчя, з короткими вусиками… Жуков впізнав його зразу.
— Оцей сидів з нею тоді на бульварі.
— Так, значить, ви знову сказали неправду? — майор дивився на Шубіну з презирливим сумом, якісь нотки в його голосі примусили Жукова похолонути. І Клава відповіла голосом, якого ніколи раніше не чув у неї Леонід, — таким кволим, сповненим безмірної туги:
— Визнаю — весь час говорила неправду…
— Навіщо взяли на себе вбивство, яке ви не вчиняли?
— Я за Жукова злякалася… Дорогий він мені…
— Жуков вам дорогий не більше, ніж льотчик Борисов, якому ви дали отруту, якого знищили разом з літаком нової конструкції за наказом шпигуна…
Голос Людова лунав нещадно.
— Ні, признаючись в убивстві, ви намагалися приховати свою більш тяжку провину — зраду радянській Батьківщині.
Її обличчя було спотворене страхом, залите сльозами. Вона витягла зігнуті тремтячі пальці.
— Як би я хотіла своїми руками привести його сюди!
— Пізно, Шубіна… — сказав Людов. — Він живе з Рибальському селищі?