З вікна двоповерхового будиночка, що притулився до підніжжя чорної скелі, з вікна з яскравозеленими віконницями звісилося полотнище норвезького прапора на короткому древку. Дві дівчини усміхалися, розмахуючи прапором.
— Наскільки я розумію, вони вітають вас! — сині очі Олсена проясніли, він заговорив жвавіше, радів зміні розмови. — Норвезький народ пам'ятає, що російські люди допомогли йому звільнитися від гітлерівського іга.
— Після закінчення війни, — урочисто сказав Сливін, — довелося мені побувати в Північній Норвегії, у рибальському містечку Хорштадті. Є там могила радянських воїнів, замучених фашистами. Не можна без хвилювання дивитися, як доглядає населення цю могилу, як дівчата приносять на неї вінки з комишу і гірських квітів.
— Так, ставлення народу до вас не змінилося…
Лоцман сам себе обірвав на півфразі, підійшов до труби криголама, потягнув рукоятку свистка. Разом з перлистобілими султанами пари вилетіли з труби три пронизливих зови: два довгих, один короткий — сигнал виклику портового лоцмана.
— Норвегія зустрічає вас добре, — сказав Олсен, ступивши до поручнів. — Вам усміхаються і наші дівчата, і наша природа. Ви знаєте, про Берген кажуть: будинки й вулиці тут завжди чисті тому, що майже безперервно їх обмивають дощі. А сьогодні така святкова погода!
Він хруснув пальцями своїх кістлявих рук.
— Ну, закінчена моя робота. Зараз портовий лоцман ставитиме вас до причалу.
— Але коли підемо звідси, ви, наскільки я знаю, знову поведете нас? — запитав Сливін.
— Так, я матиму честь вести моїх російських друзів до кордону наших державних вод, — злегка уклонився норвежець.
Він збіг по трапу вниз. Від пристані вже наближався стукіт мотора. У напрямі до «Прончищева» йшов, розвалюючи синьобілу воду, лоцманський катер.
— Як тільки ошвартуємось — одразу доведеться зв'язатися з однією із судноремонтних компаній, домовитися про ремонт, — сказав Сливін Потапову.
— А вас, капітане третього рангу, — обернувся він до Андросова, — прошу приготувати наказ про винесення подяки боцманським командам доку і кораблів експедиції за відмінну роботу з буксирами…
На верхню палубу вийшов Тихон Матвійович, щось сердито пробурмотів, постояв, здивований, повернувся в свою каюту… Урочисті звуки П'ятої симфонії Бетховена залунали на криголамі, проникли в буфет, де Глафіра Львівна і Таня готували посуд для обіду.
— Знову з своїм патефоном, — сказала, перетираючи тарілки, Глафіра Львівна. — Солідна людина, а займається дурницями… Від самотності… — Вона говорила те завжди, незадоволеним тоном, але її обличчя здавалося більш пожвавленим, ніж звичайно. — Не чула, Танюшо, скоро на берег звільнятимуть?
— Ні, не чула, — сказала Таня неуважно, дивлячись в ілюмінатор.
— Ти, Танюшо, замість мене в кают-компанії обід не роздаси? Мене старший помічник у першу чергу відпустити обіцяв. Хочу встигнути по магазинах пройтись. А завтра, коли на звільнення підеш, я підзміню тебе в салоні.
— Не знаю, чи встигну, Глафіро Львівно. Мені пересувну бібліотеку на доку змінити треба. А потім на «Топазі» і на «Пінгвіні».
— Встигнеш з пересувною бібліотекою. Кому зараз читання твоє потрібне? Хлопці до звільнення готуватимуться… Підзміни, Танюшо!
— Я подумаю, Глафіро Львівно, — сказала нерішуче Таня.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
ФРОЛОВ ДИВУЄТЬСЯ
Був той самий вранішній час, коли особливо глибоко відчувається свіжість і краса світу. Дерев'яний настил палуби був темний від недавнього дощу, але пронизані сонцем хмари лиш де-не-де вкрили прохолодне небо, синьостальна вода рейду здавалася дуже чистою, ледь плюскотіла біля корабельних бортів і вздовж пристаней, складених із древніх кам'яних плит.
Жуков стояв біля борту «Прончищева», дивився замислено на затоку. Сьогодні майже не спав. У поході, після важких вахт, засинав, ледве добравшись до койки, а тепер ось прокинувся перед світанком, і не давали спокою бентежні думки.
Так тягло поговорити з людиною, на міркування якої міг покластися. Був би тут друг Калядін…
Він зітхнув, одвернувся від поручнів. Захотілося збігти на місток, глянути — чи в порядку сигнальне хазяйство. Звик так робити ще на «Ревучому», ніколи не зайвим здавалося заглянути на свій бойовий пост. Він збіг по трапу — сталь східців задзвеніла під каблуками.
На містку стояв повний невисокий офіцер. Повернувся на шум кроків, глянув на Жукова ясними невеликими очима. Приваблива добродушність була у погляді Андросова. Щось ніби штовхнуло Жукова в серце. Ось можливість поговорити щиро…