— Здрастуйте, товаришу капітан третього рангу…
Він у нерішучості зупинився.
— Здрастуйте, товаришу Жуков! Чому так рано прокинулись?
— Не спиться… — Жуков знову запнувся і раптом наважився, відверто глянув на офіцера. — Вся душа у мене змучилася. Поговорити з вами дозволите?
— Я давно чекав цієї розмови, Жуков, — тихо сказав Андросов.
— Що ж це таке вийшло? — Жуков ступив ближче, мимоволі притишив голос. — З дівчиною моєю там у базі? Ворогом виявилась, убивцею.
— Шубіна не винна в цьому вбивстві, — сказав так само неголосно Андросов.
— Не винна? — Жуков нерозуміюче швидко підняв голову. — То як же тоді… хто…
— Того шпигуна, диверсанта в її кімнаті вбила інша людина. Але не в цьому для вас суть справи. — Голос Андросова звучав значливо й суворо.
Жуков слухав, широко відкривши очі. Згадав до дрібниць останню зустріч з Клавою в майора, і холодом обдало серце. Андросов ніби читав його думки.
— Так, слідство встановило, що Шубіна замішана в злочині страшнішому, ніж убивство, — в зраді Батьківщини, в шпигунстві. І вас, комсомольця, радянського моряка, теж мало не заплутали в цю справу.
Жуков стояв нерухомо: обличчя його враз потемніло і змарніло.
— Ні в чому я такому не замішаний! І подумати про це не міг… — сказав, нарешті, важко, змочивши язиком висохлі губи.
— Їм не вдалося втягти вас у цей злочин — я знаю. Ви навіть допомогли слідству, наскільки зуміли. Але подумайте про інше. У вас була з нею не одна зустріч, ви збирались одружитися з нею, вона навіть нібито полюбила вас…
— Це точно, що полюбила! — Жуков якось по-хлоп'ячому підшморгнув носом, був сповнений обурення, бо раптом зрозумів, що любов до неї перейшла в люте презирство.
— Так, у неї міг бути до вас щирий потяг, такий самий, як у вас до неї. Звичайно, ви праві — це була не наша, не радянська любов, не глибокий, товариський зв'язок двох людей, які до кінця зрозуміли одне одного. Але хіба ви самі не могли б раніше розгадати суті цієї любові? Згадайте — про що ви говорили з Клавою, що вас головним чином приваблювало в ній?
Жуков мовчав, стискаючи мідну пряжку ременя.
— Відомо, що хлопця в дівчині приваблює… Красива, моторна. Одягалась акуратно. Завжди вміла кофточку вибрати до лиця, панчішки… Добре танцювати вміла… — Жуков замовк, зрозумів, що каже зовсім не те. З подивом помітив, що мимоволі говорить про Клаву в минулому часі. І справді — те, що було між ними, здавалося тепер страшенно далеким, таким, що назавжди одійшло в минуле.
— Ні про що особливе ми з нею не говорили. На берег сходиш: перша думка — потанцювати і таке інше… Розмови потім…
— Розмови потім! Ех, Жуков, Жуков!
Таким осудливим і водночас усе розуміючим поглядом дивився на нього Андросов, що Леонідові стало нестерпно соромно за свої слова.
— Тепер, у мирний час, на серйозну розмову щось не тягне, товаришу капітан третього рангу. Були б воєнні дні…
— Проте для нас ще не кінчилися воєнні дні! — з силою сказав Андросов. — Старий світ, чуючи свою загибель, не припиняє війни проти нас. Це таємна війна, багато хто не знає про неї, радянська людина зайнята думками про мир, але тим страшніша ця війна, тим небезпечніша. Війна світів, Жуков, ви не замислювалися над тим, що це означає? І в цій війні першу лінію оборони проти фашизму займають будівники майбутнього людства, радянські юнаки. А фашизм намагається розбити паші ряди, вибирає найменш стійких… Скажіть, є у вас який-небудь великий, найщиріший друг?
— Як не бути! — Жуков згадав Калядіна, його обличчя, що дихало спокійною. силою.
— І цього друга ви полюбили, зійшлися з ним серцями теж тому, що він меткий, красиво одягнений?
Леонід усміхнувся.
— Зрозумійте мене правильно, Жуков. Дівчина є дівчиною. Чудово, якщо вона і красива, і потанцювати вміє. Але якщо дивитися тільки на це, не узнати, що з неї за душею, — от і може вийти так, як у вас із Шубіною вийшло… Значить, так-таки ні про що серйозне з нею й не говорили?
— Більш сперечалися — йти мені з флоту чи ні. Вона до демобілізації тягла, я, звичайно, вагався, на кораблі залишитися хотів, військовим моряком.
— А чому, до речі, ви хотіли залишитися військовим моряком? Цивільні люди тепер теж великі справи вершать, комунізм будують під нашим захистом.
Жуков мовчав. Справді, чому так нестерпно жаль йому йти з флоту? «Добре тобі на кораблі? Добре! Справу свою любиш? Любиш! Морський талант!» чітко спливли в пам'яті слова Калядіна.