Попереду поривчастою, не зовсім твердою ходою йшов високий хлопець. На його смуглявому, затемненому капелюхом обличчі був визивний вираз.
Кістлявий широкоплечий старик, що спускався слідом за ним, наздогнав його, схопив за лікоть, ривком повернув до себе. Хлопець щось злісно пробурмотів. Старик говорив докірливо й гаряче. Третій норвежець теж стис за лікоть і примусив зупинитися хлопця, що слабо опирався.
Старик попрямував до радянських моряків, які здивовано чекали.
Чиста синява очей блищала на його засмученому, вкритому червонуватим загаром обличчі. Він хотів щось сказати, але осікся, вдивляючись в Агєєва. Усміхнувшись, вимовив по-норвезьки кілька запитальних слів.
Боцман кивнув, відповів по-норвезьки, насилу добираючи слова. Старик урочисто потис йому руку. Хлопець у капелюсі похмуро дивився в землю.
Не випускаючи руки старого норвежця, Агєєв повернувся до Курнакова.
— Виявляється, зустрічалися ми з ним у сопках. Запам'ятав він мене. Він, мовляв, Олав Скурре, не вперше зустрічається з росіянами, бив фашистів у Північній Норвегії. Точно, впізнаю його тепер — був такий партизанський ватажок. Ще, каже, — він рибалка з острова Б'єрней.
— Б'єрней! — Курнаков потряс руку старикові. — З цього острівця, товариші, в перші дні окупації Норвегії майже всі жителі-рибалки втекли на своїх ботах, вступили в армію Опору. Щоб покарати їх, фашисти вбили тих, що залишилися на острові, спалили селища. Скажіть йому, мічмане, — ми пам'ятаємо подвиги норвезьких патріотів.
— А от, як це сказати, товаришу капітан другого рангу?.. Мабуть, не зрозуміє…
Але старик, видно, прекрасно зрозумів переклад Агєєва. Його очі засиніли ще більше.
На вершині стежки з'явилася постать хранительки музею. Вона змахнула хусточкою, щось прокричала.
— Каже, поїхали американці. Запрошує в будинок, — сказав штурман.
— Ну, ходімо, товариші, — квапливо кинув старший механік і попрямував угору.
— Але в чому тут справа, мічмане? — спитав, не рухаючись з місця, Курнаков. Старий норвежець стояв нерухомо, димив люлькою, позираючи з-під жовтуватих брів, що їжилися біля перенісся. Хлопець у капелюсі весь якось осів, другий молодий норвежець усе ще міцно тримав його за лікоть.
Старик вимовив кілька фраз.
— А це, товаришу капітан другого рангу, батько з синами, — пояснив Агєєв. — Тільки, виходить, невдачливий у нього один синок. Під вплив фашистських елементів потрапив. Сьогодні напоїли його в порту, щоб він за нами погнався, яку-небудь провокацію вчинив. А старик з другим сином по дорозі його наздогнав, на розум, так би мовити, наставляє. Соромив його на чім світ стоїть, поки вони спускалися стежкою. А другий син, бачите, з батьком заодно.
— Москва! — сказав старик і притис до грудей жилаву, широку руку. — Слава! — виразно промовив він, киваючи на другого сина і щось пояснюючи по-норвезьки.
— Оцей його син, мовляв, гарпунником ходив в Антарктиду з нашою китобійною флотилією «Слава», з багатьма росіянами дружив, — перекладав Агєєв.
— Слава! — повторив молодий норвежець. Він почував себе явно ніяково, з вибачливою посмішкою струснув брата, що важко обвис, остаточно захмелів.
Старик заговорив знову.
— Просить він пробачення, — перекладав мічман. — І застерігає нас. Від якоїсь пастки, чи що… Чуєте, повторює: «Фаре, снаре» — це означає небезпека, западня.
— Фрюгте фор, — роздільно сказав старик.
— «Фрюгте фор» — це означає «бережіться».
— Кого берегтися? Чого? — різко запитав штурман. Агєєв повторив запитання по-норвезьки. Старик кинуз коротку відповідь, знову почав димити люлькою.
— Він каже: «Я не знаю». Хердівці знову піднімають голову. Про якихось зебр сказав… — переклав Агєєв.
— А-а, зебри… Я читав… Так норвежці називають фашистів-хердівців, які тепер маскуються під патріотів, — зовсім спохмурнів Курнаков. — Ну от що, мічмане, нам тут вести такі розмови не личить. Перекладіть йому — тепер мир, війна закінчена. Ми тут мимохідь, як друзі, ні з ким більше не воюємо.
З видимим задоволенням мічман переклав ці слова. Обличчя молодого норвежця проясніло. Старик уперто потряс головою, заговорив.
— Він каже, — переклав Агєєв, — у радянських людей тут більше друзів, ніж ворогів, проте є й вороги. Каже: «фрюгте фор» — бережіться.
— Коротко й неясно, — сухо сказав Курнаков. — Не подобається мені вся ця історія, мічмане. Подякуйте йому, але скажіть: «Тут, у дружній, мирній Норвегії, ми не боїмося нічого». Запросіть його разом з нами оглянути музей Гріга.