Уже давно настав ранок.
Капітан першого рангу стрибнув у вельбот, що танцював біля борту криголама, і кілька рук простяглися підтримати його, такого важкого, неповороткого на вигляд. Але старий моряк навіть не похитнувся, відразу сів на банку. Поряд сидів, дивився з-під насунутого козирка кашкета Андросов.
— А, ви вже тут, — схвально сказав Сливін. Тільки зараз, спускаючись у шлюпку по хиткому шторм-трапу, подумав він мигцем, як важко буде з цією вправою Андросову, що теж мав іти на док. Та Андросов уже сидить спокійно на широкій банці, ніби все життя тільки те й робив, що лазив по шторм-трапу в свіжу погоду…
Лоцман Олсен теж стрибнув у шлюпку.
— Відчалюй! — скомандував Сливін.
Загрібний віддав кінець, баковий відштовхнувся гаком од борту «Прончищева». Гребці вставили кочети й розібрали весла.
— Весла! На воду!
Сливін поклав руль від борту. Дружно злетіли й опустилися три пари весел. Вельбот ішов до доку, який уже знову був з'єднаний буксирами з криголамом…
— Отже? — глянув на Андросова Сливін, упевнено правлячи рулем.
— Отже, товаришу капітан першого рангу, — обізвався Андросов, — здається, з'ясувалося значення слова «трап». І штурман, і лоцман в один голос твердять, що це міг бути тільки обманний вогонь. Справжній вогонь засвітився лише після того, як док торкнувся грунту.
— Добре ще, що Курнаков так вірив у свою прокладку, — сказав Сливін. — Вчасно помітив зменшення глибин. При нашій черепашачій швидкості док тільки торкнувся підводної скелі.
— Значить, Миколо Олександровичу, можна думати, що ми відбулися легким переляком?
— Справді, легкий переляк був. Уявіть собі, що було б, якби док на другій швидкості врізався в грунт. Почало б нас хвилями ламати, розхитувати башти. Вірніше, ніж торпедою, могли вони нас убити.
Матроси прислухалися до розмови. Загрібний Жуков так зацікавився, що мало не «зловив щуку» — глибоко зарив у воду, насилу витяг весло — нечувана річ для такого вправного гребця.
— Але цей вогонь… Якщо припустити, що він засвітився приблизно за милю від маяка… Весь острівець Скумкам завдовжки менш ніж півмилі.
— Ми з'ясуємо це, — похмуро сказав Сливін. Ледь кивнув у бік Олсена, що нерухомо сидів на банці. — Дивіться, як хвилюється лоцман. Це торкається і його інтересів. Резонно зажадав, щоб відправили його на маяк — установити причину аварії.
Очі начальника експедиції на хвилину померкли. Він мовчки правив рулем. Потім заговорив знову:
— Док лише торкнувся скелі, і все ж пробоїна, мабуть, є. Дізнаємось про це, коли водолази обслідують днища понтонів.
— Дуже вже легко вдалося зняти його з мілини, коли завели ми буксири… — сказав Андросов. Русява борода й повеселілі очі Сливіна повернулися до нього. З задоволенням капітан першого рангу витримав паузу.
— Це вас дивує? А пам'ятаєте, я дав наказ, перед виходом із шхер, притопити док? Звернули увагу, як він низько сидів у воді?
Андросов слухав з великою цікавістю.
— Понтони, з яких складається стапель-палуба доку, — це ж порожні металеві резервуари з системою клапанів затоплення. От я й наказав прийняти туди забортну воду. Правда, вага буксированого об'єкту збільшилася, зате зменшилася парусність, док менше зносило вітром в океан. А головне — це дало можливість легко зняти його з мілини.
Як завжди, почавши говорити про улюблену справу, Сливін з особливим смаком входив у деталі морської практики. Але ось обличчя його спохмурніло знову.
— А цей обманний вогонь… У голові не вкладається, що хтось міг піти на таку підлість.
Насувався довгий зріз докових понтонів, що чітко виступав над хвилями. Сливін і Андросов вийшли із шлюпки.
Матроси відпочивали. Заново заведені з доку на криголам буксири волого поблискували. Порвані троси вже були витягнуті на палубу. Ніби розсічений сокирою, голубів рівним зломом кінець одного з тросів.
Оглянувши буксири, поговоривши з водолазами, Сливін підійшов до мічмана, який стояв серед матросів. Обвів очима молоді, мужні обличчя.
— Спасибі, товариші! Добре закінчили заводку, вклалися в найкоротший строк!
— Служимо Радянському Союзу!
Бронзове обличчя Агєєва лисніло від поту й дощу, намоклий кашкет зсунувся на потилицю, з-під кітеля, що розстебнувся на грудях, виглядали смуги тільника. Але, відповідаючи начальникові експедиції, мічман миттю набрав належного вигляду: застебнув кітель, вирівняв кашкет — звично торкнувшись ребром долоні козирка й кінчика носа. Навіть устиг витерти обличчя. Сливін задоволено дивився на підтягнуту високу постать, йому прийшла в голову чудова думка.