Спасибі, Іване, вічна тобі шана, слава і пам’ять.
ВСТУП
Історична наука Російської імперії та її підфарбованої модифікації — СРСР була слухняною прислужницею правлячої еліти та її верхівки — від самодержавців-монархів до не менш владних генсеків.
Класичним прикладом апологетики російського імперіалізму може служити витяг із вступу до «Истории государства Российского» М. Карамзіна:
«Погляньмо на простори цієї унікальної держави: думка ціпеніє; ніколи Рим у своїй величі не міг рівнятися з нею, пануючи від Тібру до Кавказу, від Ельби до пісків африканських. Чи не дивно, як землі, розділені вічними перешкодами природи, незміренними пустелями і непрохідними лісами, холодними і гарячими кліматами, як Астрахань і Лапландія, Сибір і Бесарабія — могли дати одну державу з Москвою. А чи не менше чудова мішанина її мешканців, багатоплемінних, різно-видих і так віддалених одне від одного ступенем освіти? Подібно, як Америка, Росія має своїх диких. Подібно іншим країнам Європи, має плоди довготривалого суспільного життя. Не треба бути росіянином: треба тільки подумати, щоб із цікавістю читати перекази народу, який відвагою і хоробрістю здобув панування над дев’ятою частиною світу, відкрив країни, нікому до того часу не відомі, і просвітив їх Божественною вірою — без насильства, без злодійства, що їх вживали інші ревнителі християнства в Європі та Америці, а єдино кращим прикладом»
«Без насильства, без злодійства», «єдино кращий приклад» — усе це з арсеналу агресивної імперської доктрини, якою впродовж століть освячувалися експансіонізм та месіянізм, підпиралися легенди про добровільне й неминуче входження в лоно ненаситної метрополії багатьох народів.
Навіть В. І. Ленін «натхненник і організатор», кажучи компартійним стереотипом, новітньої радянської імперії, назвав царську Росію «тюрмою народів». Щоправда, швидше задля компрометації того розхитування, ніж для унеможливлення подібної тюрми за нового ладу, вже під обільшовиченим скіпетром.
Ще до середини тридцятих років радянська історіографія, не заперечувала хижацької суті імперського орла, не міфізувала з нього такого собі голуба миру і вселенського доброчинства, як повелося пізніше.
Пригадаймо бодай побіжно хронологію нарощування Московської держави, а від Петра І — Російської імперії.
За Івана III — агресія проти Новгорода і його завоювання. Московитяни велися з небаченою жорстокістю, прокотилися землями Новгородської республіки «вогнем і мечем». Таким же чином «приєднано» до Московського князівства за М. Карамзіним «богомерзкую Тверь» (1485 р,), за Василія III — Псков (1510 р.), «богопротивную Рязань» (1520 p.), Північне князівство (1523 p.). За Івана Грозного — Казанське (1552 р.) та Астраханське (1556 р.) татарські царства, Сибірське царство (1582–1583 p.p.). Далі: підкорення Калмикії (1665 p.), Башкири (1686 p.). За Петра І завойовано Естонію і Латвію (Ливонію), частину Фінляндії. Проникнення в Середню Азію. Привласнення кавказького узбережжя Каспію. За Катерини II — до російської карти доточено північне узбережжя Чорного моря, Крим, правобережну Україну, Білорусію, Литву й Курляндію. За Олександра І — відібрано у шведів Фінляндію, у турків — Бесарабію. Після війни з Наполеоном захоплено частину Польщі з Варшавою. Остаточне утвердження в Грузії, початок багатолітньої війни за поневолення кавказьких горців. За Миколи І — поглинуто Вірменію. За Олександра II — завершено покорення Кавказу, відібрано у Китаю Приамурський і Усурійський краї, захоплено величезні території в Середній Азії (Ташкент, Самарканд, васальна залежність Хіви та Бухари). За Олександра III — досягнуто афганського кордону. За Миколи II — невдалі спроби приєднати до імперії Манчжурію і Корею. В геополітичних планах Росії часів Першої світової війни — Константинополь, Турецька Вірменія, Галичина…