Черкаський протопоп Федір Гурський, котрий «був шанований в народі як видатний богослов та проповідник», збурив на тому зібранні пристрасті і так подіяв своїм виступом «на депутатів найпростіших, на всіх козаків», що " вони підняли одвертеремствування і галас проти Хмельницького». А промова його зводилася ось до чого (за аналогією до Євангельської притчі про дари Ісусові-немовляті від трьох царів і волхвів — золото, ладан і мирну): дарунки від трьох царів, піднесені в Чигирині, знаменують, що народ буде жити і вкриватися в те, що ті дарунки загорнуті: польські — в килими, турецькі — в шовк, а московські дари
«суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він у рогожі і підрогожі». «І ці висновки суть і вірні і перевищують усіх оракулів в світі», — закінчив своє слово знаменитий витія.
З-поміж козачих докорів Хмельницькому, якого на тому сеймі називано навіть «запроданцем та зрадником вітчизни», був і такий, що він хоче віддати їх на поталу, «в неволю добровільно» і до того ж
«такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших…» — тож і стояли на тім, що «ліпше нам бути у безперервних війнах, за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі».
Бо, коли з таким народом об’єднатися, не вгавали козаки, то
«або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять на вулицях своїх і розпуттях…»
Літопис Самійла Величка подає лист Богдана Хмельницького до запорожців про те, що московську протекцію він не хоче чинити без їхнього зізволення і поради. Низове козацтво побажало завершити цю справу на користь вітчизни і всьому Запорозькому війську, висловивши таку пересторогу:
«Але як писатимете пакта, то звольте, ваша гетьманська милосте, додивлятися до того самі, щоб не було в гьому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного предконвічним правам та вольностям».
Богдан Хмельницький, плекаючи державну ідею, не тільки мав намір здолати Польщу («Лядська земля згине, а Русь буде панувати…»), а й відновити стару Руську державу на всіх етнічних українських теренах. Москва не втручалася в українсько-польську війну, посилаючись на «вічний мир» з Річчю Посполитою, хоча і побоювалася їхнього примирення (потенційний блок проти неї). Утвердження козацької держави непокоїло Москву ще й тому, що ставало перепоною для здійснення її домагань щодо спадщини Київської Русі. Хмельницький ще восени 1650 року в присутності московського ігумена Суханова не таївся зі своїм наміром піти на царя (у спілці з турками, татарами, волохами та ін.), якщо «государ нас… під свою державу не прийме». Таке нахваляння Москва, якщо і не сприймала за докончене, то, тасуючи свої політичні карти, не скидала з рахунку. Та коли підвернулася нагода, подарована Москві самою історією, «присовокупить» Україну безкровно, мирно та ще й на її прохання, то вона цю нагоду використала сповна. Російський уряд дивився на Україну, як на повсталу частину Польської держави, як на провінцію, що її кортіло прибрати до рук. Важливо й те, що мати під боком самостійну державу, козацьку республіку з її традиційними вольностями Росії аж ніяк не хотілося, бо така вільна сусідська країна була б постійною загрозою самодержавному ладові, нагадувала б росіянам про можливість іншого життя, на засадах права і законності.
1648 року, урочисто прибувши до Києва, гетьман радився з церковними ієрархами і старшиною. І тоді дійшли згоди про необхідність звернення до Москви за допомогою в боротьбі з Польщею.
Але Москва не квапилася ні з військовою, ні з дипломатичною допомогою. Тимчасом 1649–1653 роках на Україні перебувало 13 посольств від царя, які вивчали можливість союзу. Гетьман також відправляв своїх послів до Москви.
У серпні 1653 року через козацьке посольство Григорія Яцьковича та Лавріна Капусти справу про союз з Московською державою було залагоджено, і 11 жовтня Земський собор ухвалив розпочати війну з Польщею, а гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким прийняти «под високую руку государя».
Союз із Московською державою Хмельницький розглядав як двосторонній договір, що покладав би на обох його суб’єктів зобов’язання, в разі порушень яких він втрачав би юридичну силу. Російські ж дипломати дивилися на цей союз, як на милість царя, тобто односторонній політичний акт, за яким не стояло ніякого правового гаранту, чого вони навмисне уникали.