Військо Запорозьке відокремлювалося від Московської держави кордоном (і митним у тому числі — московські купці, як і чужоземні, мали платити мито, українським купцям не було вільно торгувати у Московщині), до 1709 року росіяни не мали права на придбання маєтків на Україні.
«Отже, Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України і Московщини, гарантованою протекцією московського царя над Україною й оформленням новим — українським — титулом царя, — пише у своєму дослідженні «Українсько-Московська угода 1654» Олександр Оглоблін. — Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України й Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі й ворожнечі».
ПЕРШІ СПРОБИ МОСКВИ ВІДСТУПИТИ ВІД БЕРЕЗНЕВИХ СТАТЕЙ 1654 РОКУ
Автономія України як внутрішня суверенність. — Спроби російської дипломатії трактувати Переяславську угоду як втілення ідеї «воссоединения Руси». — Тенденція Москви до поглинання самобутності частин. — Перешкоди царського уряду зносинам Б. Хмельницького з Швецією. — зневажання московськими послами дипломатичного етикету. — Перемир’я Москви з Польщею за спиною України. Недопущення на ті перетракції дипломатів Гетьмана. — Намагання посадити воєвод в українські міста. — Каральні акції воєводи Шереметьева. — Спроби усунути Б. Хмельницького від командування спільними україно-російськими силами. — Недостатня допомога Москви Україні ратними людьми. — Конфлікти з російськими воєводами під час походу на західноукраїнські землі. — Москва на заваді загонові Ждановича, посланому в Польщу.
Уже в «статейному списку» боярина Василя Бутурліна про перебіг Переяславської ради простежується тенденція трактувати цей акт як втілення ідеї «воссоединения Руси». До речі, українському посольству, яке виїздило з Москви 27 березня 1654 року, разом з жалуваними грамотами і статтями договору було передано лист гетьманові, яким викликався в Москву митрополит Сильвестр Косів для пояснень з приводу його сутичок з московськими воєводами. Цар Олексій Михайлович силував українців — «прежде нашого пришествия разделение с поляками сотворите как верою, так и чином: хохли, которые у вас на головах, постригите».
Приключку з цими «хохлами» можно було б сприйняти як жарт, аби все це не було так сумно. Адже в цьому виялялася типова для Москви нетерпимість до всього чужого, невідступна вимога уніфікації, в прямому і переносному розумінні — постригу всіх під єдиний московський гребінець. Не випадково Іван
Нечуй-Левицький у нарисі «Український гетьман Іван Виговський» наводить таку чутку, яка непокоїла народ,
«що ніби цар хоче, щоб козаки не носили червоних козацьких чобіт, а взувалися в чорні чоботи по-московськи, щоб українські селяни взувались по-кацапському в личак».
Та справа посягненням на «хохли» не обмежувалася. Москва почала сунути палиці в колесо зовнішньої політики України. Коли у травні 1655 року Богдан Хмельницький відправив до шведського короля посольство на чолі з сотником Костем Бурляєм, щоб домовитися про спільні дії проти Польщі, царський уряд, незважаючи на гетьманові листи до Олексія Михайловича та високих достойників, не пропустив цю місію до Швеції, і завернув її на Україну. В листі до гетьмана вказувалося, що надалі посилати своїх послів до шведського короля «непристойно». Певне, почуваючи все ж таки вину перед гетьманом, цар наказав Бутурліну перепросити Хмельницького особисто, щоб той не брав історію з посольством «в оскорбленье».
Коли в червні 1657 року до Чигирина прибув спеціальний посол від царя Федір Бутурлін, гетьман уже так нездужав, що не міг встати і вести перемови, тому доручив розпочати їх Івану Виговському, своїй правій руці. При цьому пояснив, що почувається не на силі, а коли зведеться на ноги, візьме участь у переговорах особисто. А тим часом запросив послів до столу. Та вони несподівано відмовилися, що було тяжкою образою господаря й ігноруванням узвичаєнного етикету. Тільки зауваження гетьмана про те, що він сприйме це як вияв царської немилості до себе, змусило посла не відцуратися хліба-солі у правителя Української держави.