Ясний погідний день 18 серпня 195… року назавжди залишився в пам’яті всіх учасників експедиції. У цей день рано-вранці експедиційне судно, на якому був батискаф, залишило берегову зону й через три години лягло в дрейф над Курильською западиною. Ехолот підтвердив показання карти: глибина океану під нами досягала 8560 метрів…
Наш батискаф уже пройшов попередні випробування без пасажирів, і тепер ми з Румянцевим зайняли свої місця в його тісній кабіні. Стріла винесла нас за борт і опустила на воду. Батискаф занурився на кілька метрів, і відразу з сонячно-синього світу ми потрапили в інший світ — зеленуватий. Потім ми ненадовго спливли й знову занурилися. Тільки-но розсіклись бульбашки повітря біля ілюмінаторів, я глянув угору й побачив зеленувато-прозору “покрівлю”, що розмірене погойдувалася над нами…
Перевіривши показання приладів і переконавшись, що на батискафі все гаразд, ми почали повільно занурюватися. Спочатку світла було досить — батискаф проходив через пронизану сонячним промінням зону фотосинтезу, і за склом пропливали кущі зелених водоростей, зграї дрібних рибок. Батиметр — прилад, який показує глибину занурення, — підтверджував, що глибина поступово збільшується: п’ятдесят, вісімдесят, сто метрів, сто п’ятдесят… Нам здавалося, ніби ще досить видно, та коли я спробував писати, то переконався, що нічого не видно; ми наближалися до межі зони фотосинтезу. Нижче від цієї межі ще можна помітити сонячне світло, але воно вже таке слабке, що зелені рослини жити там не можуть.
Повз ілюмінатори батискафа, як і раніше, зграйками й поодинці шугали риби, повагом проповзла велика помаранчева медуза, мало не зачепивши скло довгими торочками щупальців.
Сутінки дедалі густішали, і це утруднювало спостереження, а нам ще не хотілося вмикати прожектори; ми зробили це тільки на глибині семисот метрів.
Треба сказати, що проблеми абісалогії зовсім не вичерпуються вивченням тваринного світу океанічних глибин. Ні, абісалогія — наука комплексна, і її цікавить усе, що приховано в глибинах океану: і зміна тиску з глибиною, і послідовність зниження температури, і те, як усе це позначається на характері хімічних реакцій, як змінюються властивості води при низькій температурі й високому тиску, як взаємодіють живі організми з зовнішнім середовищем і між собою, як розподіляються вони в глибинах і чим живляться, яка роль бактерій у житті абісалі (там вона, мабуть, більша, ніж у верхніх горизонтах), що відбувається в донному мулі, як впливають на життя процеси радіоактивного розпаду, яка доля космічного проміння, що досягає океану, та багато чого іншого.
Природно, що шляхом безпосередніх спостережень і кінозйомок можна було розв’язати тільки дуже незначну частину цих проблем. Тому зовні наш батискаф мав особливі прилади для фіксування всіх змін у навколишньому середовищі та передачі відомостей до нас у кабіну.
Я на мить одвернувся від ілюмінатора, щоб глянути на лічильник зовнішнього термометра, а коли знову подивився в ілюмінатор, встиг помітити, як на дальньому кінці прожекторного променя промайнула довга тінь. Я подумав, що цьому невідомому мешканцю повинно тут бути не дуже тепло (було всього плюс два градуси), і погасив світло. На досить великій відстані від батискафа повільно рухались два ланцюжки вогнів — ніби вночі біля самого обрію морем ішов пароплав. Вогні було видно цілком виразно, але вони не освітлювали навколишнього простору. Я направив батискаф до цих вогнів, але в ту ж мить вони зникли. Судячи з вогняних ланцюжків, власник їх мав у довжину принаймні три метри.
На відміну від поверхні, у глибині океану ніколи не буває бур: вода тут майже нерухома, інертна, і тому я дуже здивувався, коли відчув, що батискаф злегка загойдався. Батиметр показував глибину близько дев’ятисот метрів. Я ввімкнув прожектор і мимоволі відсахнувся від ілюмінатора: прямо в яскравий промінь ткнулася тупорила істота з могутньою верхньою й маленькою нижньою щелепами. Я впізнав кашалота й запідозрив, що це перший акт трагедії, кінець якої багато років тому мені довелося бачити поблизу берегів Камчатки. Мабуть, кашалот пірнув на таку глибину, переслідуючи гігантського кальмара. Що було далі, я так і не бачив.
Хвилин за сорок я вимкнув прожектор і попросив Румянцева зробити те ж саме. Ми були майже на двокілометровій глибині й обидва одночасно подумали, що ніколи досі навіть приблизно не уявляли собі, що таке темрява! “Темно, як уночі”, кажуть там, на землі, — сміялися ми вголос. Але, порівняно з тим, що оточувало нас, уночі на землі зовсім видно! Я навіть не можу сказати, що навколо нас була чорнота. Ні, ця темрява не мала кольору, це був справжній морок — густий, непроглядний, одноманітний — адже ніколи за всю історію нашої планети не проникав сюди промінь світла! У глибині цього мороку переміщались якісь світлі цятки; їх можна було б порівняти з зірками в нічному серпневому небі, але зірки осявають небо, а світло цяток не поширювалося навіть за їх межі.
Довгаста червона смужка наблизилась майже впритул до ілюмінатора, і раптом поблизу вибухнула невелика вогняна куля. Я зараз же ввімкнув прожектор — і не спізнився: мені вдалося розглядіти, що смужка лише прикрашає довгу й гнучку рибу, вірніше, є принадою на кінчику її хвоста. На цей “гачок” упіймалася друга, трохи менша риба, і перша негайно проковтнула її.
На глибині близько трьох кілометрів повз ілюмінатор батискафа пропливли якісь дивні риби, схожі на відомих науці “вудильників”. У кожної з них було плоске, стиснуте з боків тіло, а від голови, наче антени, відходили вгору два тонких довгих вуси з світними кульками на кінцях.
“Вудильники” раптом зникли, як здалося мені, без усякої на те причини; і зараз же крізь промінь прожектора промчала веретеноподібна істота, роздивитись яку я не встиг. Очевидно, вусики-антени “вудильників” уловлюють коливання води й допомагають орієнтуватися в темряві: якщо коливання сильні, — значить, наближається велика тварина, ворог, і треба рятуватись; якщо ж коливання слабкі, — поблизу здобич, і можна нападати самому…
…Через чотири години після занурення батискаф досягнув дна на глибині 8470 метрів, і ми почали поволі спливати. Надзвичайне нервове напруження притупило нашу спостережливість, і ми мріяли тільки про одне: якнайшвидше повернутися на палубу судна й відпочити. Проте ми й далі продовжували механічно стежити за показаннями приладів, дивитися в ілюмінатори. Коли до поверхні залишилося близько трьох кілометрів, у темряві знову з’явилися дві вогняні смужки. Несподівано вони метнулися в бік батискафа. Я ввімкнув прожектор — і величезне гостродзьобе страхіття на моїх очах перекусило власника двох вогняних ланцюжків.
— Він! — наче від болю скрикнув я, та перше ніж Румянцев встиг глянути в мій ілюмінатор, чудовисько й його жертва зникли.
— Хто — “він”? — спитав Румянцев, наляканий моїм криком.
— Він, — слабким голосом повторив я. — Він… На іхтіозавра схожий…
Румянцев ще раз глянув в ілюмінатор і знизав плечима.
— Може, привиділося?
Я нічого не відповів. У мене вже не було сил доводити й сперечатися…
І тоді я вирішив розповісти про свої спостереження й здогади всім. Якщо цією таємницею океану зацікавляться тисячі людей у різних кутках земної кулі, можна не сумніватися: незабаром вона перестане бути загадкою.
Ось чому, повернувшись до Москви, я відклав на деякий час експедиційний звіт і наукові статті й написав те, що ви прочитали, хоч таємниця лишилася нерозкритою.
