Я пішов, не сказавши їй ані слова, і, повернувшись до своєї кімнати, щосили грюкнув дверима, розбудивши Полковника, і потупотів до лазнички. Заліз у душ, щоб змити водорості та озерний мул, але ж вода майже не текла,— і як так вийшло, що я вже зараз не подобаюся Алясці, Кевіну і всім іншим? Помившись, я витерся і пішов до кімнати одягатися.
— Ну,— мовив Полковник.— Ти чого так довго? Заблукав дорогою додому?
— Вони сказали, що це через тебе,— повідомив я, і в моєму голосі все ж таки прозвучав натяк на роздратування.— Сказали, щоб я з тобою не зв’язувався.
— Що? Та ні, так з усіма роблять,— відказав Полковник.— І зі мною робили. Тебе кидають у озеро. Ти випливаєш. Потім ідеш додому.
— Просто випливаєш? — тихо зронив я, натягаючи джинсові шорти, не знімаючи рушника.— Мене обмотали скотчем. Я навіть поворухнутися не міг.
— Стривай. Стривай,— він зістрибнув з ліжка і втупився в мене в темряві.— Тебе обмотали скотчем? Як?
Я показав йому: став як мумія — ноги разом, руки по швах — і показав, як саме мене обмотали. А потім грьопнувся на канапу.
— Господи! Ти ж міг потонути! Вони повинні були кинути тебе у воду в самих трусах і втекти! — скрикнув він.— Що в біса вони собі думали? Хто там був? Кевін Ричман і хто ще? Обличчя пам’ятаєш?
— Ну, напевно.
— Якого дідька вони вчинили так? — здивувався він.
— Ти їм щось зробив? — поцікавився я.
— Ні, але тепер зроблю таке, що надовго затямлять. Ми їм помстимося.
— Та нічого страшного. Я ж вибрався.
— Ти міг загинути.
Ну, міг, мабуть. Але не загинув.
— Може, я завтра піду до Орла, розповім йому,— сказав я.
— Нізащо,— відказав Полковник. Він підійшов до своїх пом’ятих шортів, що валялися долі, й дістав пачку цигарок. Закурив відразу дві й одну вручив мені. І я викурив усю кляту цигарку до бичка.— Ні,— провадив він,— тут це по-іншому вирішується. До того ж, тобі репутація донощика не потрібна. Але ми за цих покидьків візьмемося, Пампушечку. Обіцяю. Вони пошкодують, що зв’язалися з моїм другом.
Якщо Полковник розраховував, що як він назве мене своїм другом, то я одразу стану на його бік, ну, він не помилився.
— Аляска сьогодні на мене зла була,— сказав я. Потім нахилився, висунув порожню шухляду в столі та скористався нею як попільничкою.
— Я ж казав, у неї бувають перепади настрою.
Я ліг у ліжко в футболці, шортах і шкарпетках. Вирішив, що навіть у найгіршу спеку спатиму щоночі в «Калвер-Кріку» тільки в одязі, відчуваючи — напевно, вперше в житті — страх і збудження, яке буває, коли живеш у місці, де не відаєш, що на тебе чекає і коли.
за сто двадцять шість днів до
у все, це війна,— вигукнув наступного ранку Полковник. Я перевернувся на другий бік і подивився на годинника: 7:52. Мій перший урок у «Калвер-Кріку» — французька мова — розпочинався за вісімнадцять хвилин. Я кілька разів моргнув і подивився на Полковника, який стояв поміж канапою і «СТОЛИКОМ» і тримав за шнурки свої вже добряче поношені, колись білі тенісні черевики. Довгий час він пильно дивився на мене, а я — на нього. А потім, наче у сповільненому кіно, на обличчя Полковника наповзла посмішка.
— Слід віддати їм належне,— нарешті мовив він.— Це було досить кмітливо.
— Що? — не зрозумів я.
— Вночі — я так розумію, перш ніж збудити тебе,— вони надзюрили мені в черевики.
— Ти певен? — запитав я, намагаючись не зареготати.
— Понюхати хочеш? — запитав Полковник, простягаючи мені черевики.— Бо я таки понюхав, тож — так, я певен. Вже що-що, а важко не помітити, коли вступиш у чужі сцяки. Це як моя мама полюбляє казати: «Тобі здається, що ти по воді ходиш, а насправді то хтось тобі у черевики напудив». Якщо ти їх сьогодні побачиш, покажи їх мені,— додав він,— треба з’ясувати, чого ці... е-е-е... сцикуни напустилися на мене. А потім поміркуємо, як зіпсувати їхнє жалюгідне життя.
Коли влітку мені прийшла брошура «Калвер-Кріку», я радо прочитав у розділі «Форма одягу» всього два слова: «скромна повсякденна», але я й подумати не міг, що дівчата прийдуть на урок заспані, в бавовняних піжамних шортах, футболках і в’єтнамках. Скромно, авжеж, і повсякденно.
Щось-таки було в тих дівчатах у піжамах (хоч і скромних) — вони могли б скрасити урок французької, який розпочався о 8:10, якби я хоч слово розумів з того, про що казала мадам О’Меллі. «Comment dis-tu (Боже, моя французька і близько не дотягує до другого рівня) en franęais?[3]» Перший рівень, пройдений у Флориді, не підготував мене до мадам О’Меллі, яка пропустила приємну тему «як ви відпочили влітку» і перейшла безпосередньо до чогось під назвою «passe compose» — я так зрозумів, це один з часів дієслова. Парти були розставлені по колу, й Аляска сіла навпроти мене, але вона за весь урок на мене жодного разу не глянула, хоча особисто я взагалі мало що, крім неї, помічав. Може, вона справді буває недобра... але оті її міркування про вихід з лабіринту — це було так розумно! І правий куточок вуст у неї завжди трохи піднятий, мов готується посміхнутися, наче вона вже засвоїла половинку неповторної усмішки Мони Лізи...