З моєї кімнати учні здавалися стерпними, але я одразу відчув якесь приголомшення, тільки-но опинився в навчальному корпусі — у видовженій будівлі поза колом гуртожитків. У ній було чотирнадцять аудиторій з вікнами на озеро. Діти юрмилися у вузьких коридорах перед кабінетами, і хоча знайти потрібний кабінет виявилося не так уже й складно (навіть попри те, що я важко орієнтуюся на місцевості, мені вдалося дістатися з кабінету №3, де минула французька, в кабінет №12, на математику, яка цього року поділялася на алгебру і тригонометрію), я весь день почувався ніяково. Я нікого не знав і навіть не розумів, з ким слід спробувати познайомитися, а уроки всі виявилися важкими, навіть першого дня. Тато казав, що доведеться добре вчитися, і тепер я йому вірив. Учителі виявилися серйозними і розумними, у багатьох була приставка «доктор», тож на останньому перед обідом уроці, на релігієзнавстві, я відчув величезне полегшення. Рудимент старих часів, коли «Калвер-Крік» був християнською хлопчачою школою, цей предмет, обов’язковий і для молодших, і для старших учнів, напевно, легко буде скласти на найвищий бал.
Це був перший за весь день урок, де парти стояли не квадратом або колом, а рядами, і я, щоб не справити враження заучки, об 11:03 сів у третьому ряду. Я прийшов за сім хвилин до дзвінка почасти тому, що люблю пунктуальність, а почасти тому, що потеревенити в коридорі мені не було з ким. Незабаром після цього увійшли Полковник з Такумі й посідали обабіч мене.
— Мені розповіли про вчорашнє,— почав Такумі.— Аляска розлючена.
— Дивно, вчора вона повелася як стерво,— вихопилося у мене.
Такумі лише головою похитав.
— Ну, вона ж не знала всього. А перепади настрою у всіх бувають, чувак. Звикай жити серед людей. Тобі могли дістатися друзі й гірші, ніж...
Полковник урвав його:
— Годі психотерапії, лікарю. Поговорімо ліпше про антидиверсійні дії.
В кабінет почали заходити учні, тож Полковник нахилився до мене і прошепотів:
— Якщо когось із них на уроці побачиш, дай мені знати, о’кей? Ну, просто хрестики постав, де вони сядуть,— і, видерши з зошита аркуш, він намалював на ньому квадратики-парти. Люди помаленьку заходили, і раптом увійшов один з них — високий, з бездоганними шпичаками замість чуприни на голові — Кевін. Проходячи повз нас, він пропікав поглядом Полковника, але цей пильний погляд заважав йому дивитися під ноги, тож він ударився стегном об парту. Полковник засміявся. За Кевіном ішов ще один хлопець з його компанії — він чи то любив попоїсти, чи то надто захоплювався спортом, а вбраний був у вельветові штани кольору хакі й чорну теніску на короткий рукав. Коли вони розсілися, я позначив відповідні квадратики на схемі Полковника і повернув аркуш йому. І тут, насилу тягнучи ноги, увійшов Старигань.
Він дихав повільно й важко, широко розтуляючи рота. Просувався до кафедри малесенькими кроками, заледве переносячи п’ятку вперед носака. Полковник штовхнув мене і недбало показав на свій зошит, у якому було написано: «У Стариганя одна легеня», і я не сумнівався в тому, що це правда. Його гучне, відчайдушне сапання нагадало мені мого діда, який помер від раку легенів. Цей барилкуватий древній дідуган, здавалося, помре раніше, ніж дійде до кафедри.
— Мене звати,— почав він,— доктор Гайд. Ім’я у мене, певна річ, теж є, не тільки прізвище. Але для вас воно звучить як «доктор». Ваші батьки платять чималі гроші за те, щоб ви могли тут навчатися, то я сподіваюся, що ви ті гроші не змарнуєте, тобто читатимете літературу, яку я скажу і коли я скажу, і постійно відвідуватимете мої лекції. А на лекціях — слухатимете, що я кажу.
Ясно, отримати найвищий бал буде не так легко.
— Цього року ми вивчатимемо три релігійні течії: іслам, християнство і буддизм. І ще три залишимо на наступний рік. На моїх уроках здебільшого говоритиму я, а ви здебільшого слухатимете. Бо ви, може, і розумні, але я розумний значно довше за вас. Певен, що не всім подобаються лекції, але, як ви, можливо, помітили, я вже немолодий. Я б радо присвятив свої останні дні теревеням про найкращі миті історії ісламу, але часу в нас небагато. Тож я розповідатиму, а ви слухатимете, оскільки тут ми займаємося найважливішим питанням в історії людства — пошуком сенсу. Яка природа людини? Як найкраще жити людині? Звідки ми взялися і куди ми потрапимо потім, коли нас не стане? Одне слово: які правила цієї гри і як виграти?