З наукової точки зору це здавалося маячнею, але на практиці начебто діяло. Слабкий тиск води й низьке розташування розбризкувана не дозволяло нормально помитися, зате від диму душ захищав добре.
А ось «попрасувати» сорочку в такий спосіб, на жаль, не вдалося. Полковник зробив ще одну спробу випрасувати її («Постараюся натискати щосили, подивлюся, що вийде»), але врешті надів пожмакану. До сорочки він дібрав блакитну краватку, прикрашену горизонтальними рядами крихітних рожевих фламінго.
— Єдине, чого навчив мене мій жалюгідний батько,— повідомив Полковник, поки його пальці спритно затягували ідеальний вузол,— це зав’язувати краватку. І це доволі дивно, бо не уявляю, коли-то він її носив.
І тут у двері постукала Capa. Доти я бачив її раз чи двічі, але Полковник нас не познайомив, і того вечора йому такої нагоди теж не випало.
— О Боже, ти що — сорочку бодай випрасувати не міг? — запитала вона, хоча Полковник стояв біля прасувальної дошки.— Ми ж ідемо на зустріч з моїми батьками.
У блакитній літній сукні Capa була неймовірно гарна. Біляві коси вона зібрала в ґульку, лишивши два пасма з боків, і була схожа на кінозірку — стервозну кінозірку.
— Слухай, я зробив усе, що міг! Не у всіх є служниці для прасування.
— Чипе, у тебе в голові всі чипи погоріли?
— Господи, невже ми не можемо за двері вийти, не посварившись?
— Та я просто кажу тобі... Це ж опера. Для моїх батьків це важливо. Ну гаразд. Ходімо.
Мені хотілося вийти геть, але ховатися у лазничці було якось безглуздо, а в дверях стояла Capa, вперши одну руку в стегно; в другій вона крутила ключі від машини, ніби кажучи: та гайда вже!
— Навіть у смокінгу твоїм батькам я не сподобаюся! — крикнув Полковник.
— Я в цьому не винна! Ти завжди їм перечиш!
Тут вона помахала ключами у нього перед обличчям.
— Слухай, ми або йдемо вже, або не йдемо взагалі.
— До дідька. Нікуди я з тобою не піду,— відказав Полковник.
— Чудово. Гарного тобі вечора,— Capa з такою силою торохнула дверима, що з моєї полиці гепнула додолу величенька біографія Лева Толстого (останні слова: «Істина... Я люблю багато... як вони...»).
— А-а-а!!! — заволав Полковник.
— То це Capa,— мовив я.
— Так.
— Вона ніби нічогенька...
Полковник зареготався, опустився навколішки біля міні-холодильника і дістав галон молока. Відкрутив покришку, зробив великий ковток, поморщився, кашлянув і сів на канапу, поставивши молоко між ногами.
— Прокисло, чи що?
— А, я забув тобі сказати. Це не зовсім молоко. Це молоко з горілкою в пропорції п’ять до одного. Я кличу це амброзією. Напій богів. Через молоко горілку й не чути, тож Орел мене не зловить, якщо тільки сам не ковтне. Погано те, що за смаком воно схоже на кисле молоко зі спиртовим лосьйоном, але сьогодні п’ятниця, а моя дівчина — стерво. Будеш?
— Мабуть, я пас.
Я ще ніколи не пив алкоголю, за винятком кількох ковтків шампанського на Новий рік під пильним наглядом батьків, і мені здалося, що з «амброзії» починати не варто. За дверима задзвонив телефон-автомат. У нас на сто дев’яносто учнів було всього п’ять телефонів, і мене вражало, як рідко вони дзвонять. Мобільниками нам користуватися начебто не дозволялося, але я помітив, що у деяких п’ятиденків вони все ж таки були. А не-п’ятиденки здебільшого самі регулярно дзвонили батькам, я-от я, тож сюди батьки телефонували тільки тоді, коли хтось із хлопців забував нагадати про себе.
— Слухавку братимеш? — запитав Полковник. Мені не хотілося, щоб він мною орудував, але сваритися мені теж не хотілося.
Тож я дістався у темряві телефону-автомата, що висів на стіні поміж кімнатами №44 і №45. Простір обабіч телефону був пописаний телефонними номерами («205-555-1584; Томмі до аеропорту 4:20»; «773-573-6521; Джей-Джі — Кафе?» тощо). Якщо дзвониш на телефон-автомат — наберися терпіння. Я взяв слухавку десь на дев’ятому дзвінку.
— Можеш Чипа погукати? — попросила Сара. Звук був такий, наче вона дзвонить з мобільника.
— Зачекай хвильку.
Я обернувся — Полковник уже стояв у мене за спиною, немов знав, що це вона. Я передав йому слухавку і пішов назад у кімнату.