За хвилину крізь густе нерухоме майже-нічне алабамське повітря в нашу кімнату ввірвалося чотири слова.
— Сама йди в сраку! — гаркнув Полковник.
Повернувшись, він сів, узяв «амброзію» і повідомив:
— Вона каже, це я наклепав на Пола з Марією. Так буцімто кажуть усі п’ятиденки. Що це я на них наклепав. Я! Ось чому мені насцяли в черевики. І тебе тому мало не втопили. Бо ти живеш зі мною, а я, вони вважають, щур.
Я спробував пригадати, хто такі Пол і Марія. Імена здавалися знайомими, але я за останній тиждень багато всіляких імен почув, а зв’язати «Пола» і «Марію» з конкретними особами не міг. Але потім я пригадав чому: я їх і не бачив. Це їх вигнали минулоріч за «тричинство».
— Давно ти з нею зустрічаєшся? — запитав я.
— Дев’ять місяців. Ми не ладнаємо. Ну, вона ж мені навіть не подобається. Ну, от мої мама з татом посваряться — і він так розізлиться, що просто дух з неї вибиває. А потім стає ніжний-лагідний, і в них знову наче медовий місяць. Але у нас із Сарою медового місяця не буває. Боже, та як вона могла подумати, що я щур? Я знаю, знаю: чому ж тоді ми не розходимося? — він провів рукою по волоссю, стиснув його в кулак на маківці, та провадив: — Я лишаюся з нею, мабуть, бо вона лишається зі мною. А це нелегко. З мене поганий хлопець. З неї погана дівчина. Ми одне на одного заслуговуємо.
— Але...
— Не можу повірити, що вони ото таке подумали,— сказав Полковник, підходячи до книжкової полиці й беручи альманах. А потім зробив великий ковток «амброзії».— П’ятиденки кляті! Напевно, хтось із них і доніс на Пола й Марію, а звалив усе потім на мене, щоб сліди замести. Гаразд, сьогодні такий вечір, що краще нікуди не ходити. Посидіти вдома з Пампушечком і «амброзією».
— Я все ж таки...— почав був я — хотів запитати, як можна цілуватися з людиною, яку вважаєш щуром, якщо на світі нічого гіршого за цей злочин немає, але Полковник знову мене урвав.
— Більше ні слова про це. Знаєш столицю Сьєрра-Леоне?
— Ні.
— Я теж,— сказав він,— але хочу це з’ясувати.
І з цими словами він устромив носа в альманах, і розмова закінчилася.
за сто десять днів до
читися виявилося легше, ніж я очікував. Моя схильність сидіти вдома й читати давала мені помітну перевагу перед усіма іншими учнями у «Калвер-Кріку». За три тижні навчання чимало хлопців засмагли до кольору буфрито, бо під час «вікон» вони балакали у дворі гуртожитку, де не було й натяку на тінь. Але я навіть не порожевів: я навчався.
Та й на уроках я слухав, але в ту середу вранці, коли доктор Гайд почав розповідати про віру буддистів у те, що все на світі взаємопов’язане, я раптом виявив, що витріщаюся у вікно. Я дивився на порослий деревами пологий пагорб за озером. І з цього кабінету, з уроку Гайда, все справді здавалося взаємопов’язаним: пагорб був наче вдягнений у ті дерева, і як не міг я виділити одну нитку в жовтогарячій, неймовірно тісній майці, яку вбрала того дня Аляска, так само неможливо було виділити одне дерево на пагорбі. А потім я почув своє ім’я — і зрозумів, що у мене неприємності.
— Пане Голтер,— звернувся до мене Старигань.— Я легені напружую для вашої настанови. А проте щось за вікном зацікавило вас значно більше, ніж моя розповідь. Скажіть-но, прошу: що ж ви там такого виявили?
Тепер і я почав задихатися — всі дивилися на мене, дякуючи Богові за те, що це не вони опинилися на моєму місці. Доктор Гайд уже тричі виганяв з класу за те, що його неуважно слухали або обмінювалися записками.
— Е-е-е... я просто дивився у вікно... е-е-е... на гай і думав... е-е-е... про дерева і про гай, як ото ви нещодавно казали, як усе...
Старигань, який не збирався терпіти вербалізовану маячню, обірвав мене:
— Пане Голтер, я попрошу вас вийти з класу, й тоді ви зможете податися надвір і вивчити взаємозв’язок поміж е-е-е-лісом і е-е-е-деревами. А завтра, якщо ви будете в змозі сприйняти мою лекцію серйозно, можете повертатися.
Я сидів нерухомо, ручка в руці, зошит розгорнутий, обличчя червоне, щелепа випнута вперед — я давно натренувався робити таку гримасу, щоб ховати смуток або переляк. Позаду мене через ряд почулося, як по підлозі проїхав стілець,— я обернувся і побачив, що Аляска підвелася, повісивши на руку свій наплічник.
— Вибачте, але це маячня. Ви не можете так от просто викинути його з класу. Ви по годині щодня бубните й бубните, а нам уже навіть у вікно визирнути не можна?
Старигань вирячився на Аляску, наче бик на матадора, потім підніс долоню до свого змарнілого обличчя і замислено потер сиву, аж білу щетину на щоці.