за сто вісім днів до
аступного дня доктор Гайд попросив мене затриматися після уроку. Поставши перед ним, я вперше усвідомив, наскільки в нього згорблені плечі, й він раптом здався мені дуже сумним і якимось старим.
— Тобі подобається цей предмет, так?
— Так, сер.
— На обдумування теорії буддистів про загальний взаємозв’язок у тебе буде ціле життя,— він вимовляв кожне речення так, наче написав усе заздалегідь, вивчив напам’ять, а тепер цитує.— Але визираючи у вікно, ти проґавив не менш цікаву буддистську тезу — що слід завжди й у всьому бути присутнім у сьогоденні — по-справжньому присутнім. Бути присутнім на уроці. А потім, коли урок закінчиться, бути присутнім отам,— сказав він, киваючи на озеро і пагорб.
— Так, сер.
за сто один день до
ершого жовтневого ранку, насилу прокинувшись, щоб вимкнути будильника, я втямив: щось негаразд. Ліжко чимось тхнуло. Та й відчуття теж були якісь незвичні. Після хвилини в сонному тумані до мене нарешті дійшло: мені було холодно. Тобто принаймні маленький вентилятор, прикріплений до ліжка, захотілося вимкнути.
— Холодно! — закричав я.
— О Боже, котра година? — пролунало згори.
— Восьма нуль чотири,— відказав я.
Полковник, який власного будильника не мав і все одно майже завжди прокидався і приймав душ до того, як задзвонить мій будильник, звісив з ліжка свої куці ніжки, зістрибнув додолу і кинувся до шафи.
— Здається, можливість прийняти душ я вже проґавив,— сказав він, вдягаючи зелену футболку баскетбольної команди «Калвер-Кріку» і шорти.— Ну що ж. Можна відкласти це і на завтра. І не холодно. Градусів двадцять сім.
Добре, що я спав одягнений — мені залишалося тільки взутися, і ми з Полковником розбіглися по класах. Я прослизнув на своє місце за двадцять секунд до початку уроку. Коли на середині уроку мадам О’Меллі обернулася до дошки і почала щось писати, Аляска передала мені записку:
«Ти такий розкуйовджений. Підемо вчитися до „Мак-дональдза“ в обід»?
У нас за два дні мала бути перша серйозна контрольна з математики, тож Аляска зібрала шістьох хлопців з нашого класу, яких вона не вважала п’ятиденками, й запхала їх у своє дводверне маленьке авто. В результаті вдалого збігу обставин у мене на колінах виявилася симпатична дівчина Лара з десятого класу. Народилася вона в Росії абощо і розмовляла з легким акцентом. Оскільки нас від «цього самого» відділяло всього чотири шари одягу, я скористався такою нагодою познайомитися з нею.
— Я тебе знаю,— усміхнулася вона.— Ти Алясчин друг з Флори-иди.
— Ага. Підготуйся відповідати на купу дурнуватих питань, бо з математикою я не дружу,— мовив я.
Вона зібралася була щось відповісти — і тут її просто кинуло на мене: Аляска різко виїхала зі стоянки.
— Діти, познайомтеся, це Сині Дрова. Автівку так звати, бо це справжні дрова,— сказала Аляска.— Сині Дрова, це діти. Мабуть, вам краще пристебнутися, якщо відшукаєте паски. Пампушечку, тобі, мабуть, доведеться послужити паском для Лари.
Машина була не дуже прудка, і щоб компенсувати цей недолік, Аляска не знімала ноги з педалі газу — і байдуже до наслідків. Ми ще не виїхали з території, а Лару вже кидало з боку в бік на кожному повороті, тому я скористався Алясчиною пропозицією і обхопив її за талію.
— Дякую,— ледь чутно промовила вона.
Швидко і хвацько подолавши три милі до «Макдональдза», ми замовили сім великих порцій картоплі фрі на всіх, вийшли й сіли на моріжку. Ми розташувалися колом, поставивши таці в центрі, й Аляска почала вести урок, під час якого вона водночас і курила, і їла.
Як і будь-який добрий учитель, вона не терпіла заперечень. Аляска цілу годину курила, їла і говорила безперестанку, а я записував усе в зошит, і поступово невиразна раніше тема тангенсів і косинусів почала яснішати. Але не всім так пощастило.
Коли Аляска ледь торкнулася лінійних рівнянь, нарик-баскетболіст Генк Волстен мовив:
— Стривай, стривай. Я не розумію.
— Це тому, що в тебе в мозку функціонує всього вісім клітин.
— Згідно з дослідженнями, марихуана для здоров’я корисніша, ніж цигарки,— озвався Генк.