Дощ усіх нас перетворив на самітників. Полковник, коли не був на уроках, сидів на канапі в нашій кімнаті, читав альманах і грав у відеоігри, а я не розумів, чи хоче він поговорити, чи, навпаки, тихо сидіти на білому поролоні, попиваючи свою «амброзію».
Після катастрофи, тобто нашого «побачення», мені здавалося, що з Ларою мені краще не спілкуватися за жодних обставин, щоб знову струс не отримати та/або не почати блювати, хоча ми з нею наступного дня після цього зустрілися на математиці, й вона сказала: «нічого страшно-ого».
Аляску я бачив тільки на уроках і поговорити з нею не міг, бо вона спізнювалася на всі уроки і бігла кудись відразу після дзвоника — я навіть не встигав ковпачок на ручку надіти і зошит згорнути. П’ятого дощового вечора я пішов у їдальню з твердим наміром повернутися до себе в кімнату і повечеряти розігрітим буфрито, якщо в їдальні немає Аляски та/або Такумі (про Полковника я точно знав, що він уже в кімнаті №43 і не буде нічого, крім своєї молочної горілки). Але я лишився в їдальні, бо побачив Аляску — вона сиділа сама, спиною до залитого дощем вікна. Я схопив повну тарілку смаженої окри і сів поруч з нею.
— Боже, по-моєму, це ніколи не скінчиться,— сказав я, маючи на увазі дощ.
— Еге ж,— відповіла Аляска. Її мокрі коси затуляли обличчя. Я трохи попоїв. Вона теж попоїла.
— Як ти? — нарешті спитав я.
— Мені зараз не хочеться відповідати на запитання, які починаються зі слів «як», «коли», «де», «чому» або «що».
— Що сталося? — не зрозумів я.
— Це що. На «що» я зараз не відповідаю. Гаразд, мені час іти,— вона стиснула губи і повільно видихнула, як ото Полковник дим випускав.
— Що...— я загнувся і переформулював питання.— Я зробив щось не так?
Вона зібрала посуд на тацю, підвелася і тільки потім відповіла:
— Ні, звісно, сонечко.
Це «сонечко» прозвучало зверхньо, а не романтично, так наче хлопчина, якого вперше у житті спіткала біблійна злива, нізащо не зможе зрозуміти Алясчиних проблем — хай які вони були. Мені довелося щиро постаратися, щоб не закотити очі, хоч Аляска все одно б нічого не помітила, бо вже виходила з їдальні, а з мокрих кіс крапало на обличчя.
за сімдесят шість днів до
ені ліпше,— повідомив Полковник на дев’ятий день зливи, сівши поруч зі мною на уроці релігієзнавства.— У мене було прозріння. Пам’ятаєш той вечір, коли вона прийшла до нас у кімнату і поводилася, як останнє стерво?
— Ага. Опера. Краватка з фламінго.
— Саме так.
— І що? — запитав я.
Полковник дістав зошит на спіралі, верхня половина якого промокла наскрізь, і, повільно разліплюючи сторінки, заходився гортати його, аж знайшов потрібне місце.
— Це і було прозріння. Вона — останнє стерво.
Пришкутильгав Гайд, важко спираючись на чорного ціпка. Тягнучи ноги до свого крісла, він сухо зауважив:
— Моє примхливе коліно попереджає, що може піти дощ. Тож приготуйтеся.
Він зупинився перед кріслом, обережно відхилився, обіруч узявся за бильця, всівся й почав відсапуватися, наче породілля.
— Сьогодні я дам вам тему для курсової на цей семестр, хоча здати її треба буде більш як за два місяці. Я впевнений, що ви перечитуєте свої конспекти часто й уважно, тож вивчили їх уже напам’ять,— посміхнувся він.— Нагадаю: від курсової ваша оцінка залежить на п’ятдесят відсотків. Тож закликаю вас підійти до справи серйозно. А тепер повернімося до хлопця на ім’я Ісус.
Гайд розповів про Євангеліє від Марка, яке я вперше прочитав лише напередодні, хоч я і християнин. Начебто християнин — у церкві я був, ну, разів чотири. Більше, ніж у мечеті чи синагозі.
Гайд розповів, що в першому столітті, приблизно тоді, коли жив Ісус, у Римі карбувалися монети з зображенням імператора Августа і підписом «Filins Dei» — Син Божий.
— Ми говоримо,— розповідав він,— про ті часи, коли у богів були сини. Народитися сином Божим було не такою вже й дивиною. Дивовижним явищем — принаймні в той час і в тих місцях — був Ісус. Простий селянин, єврей, ніхто в імперії, в якій правити міг тільки хтось, виявився Сином отого саме Бога, всемогутнього Бога Авраама і Мойсея. Син Божий, який не був імператором. Навіть ученим рабином він не був. Селянин і єврей. Ніхто, як і ви оце. Будда вирізнявся тим, що зрікся багатства і шляхетного походження в пошуках просвітління. А Ісус — тим, що не міг похвалитися ні багатством, ні шляхетним походженням, але досягнув найвищого щабля шляхетності — став Царем царів. Урок закінчено. Візьміть на виході роздруківку. І не намокніть.