Цілий ранок я сидів за комп’ютером, перемикаючись туди-сюди поміж курсовими з релігієзнавства й англійської. До іспитів залишалося всього два навчальні тижні,— а найкращою моєю власною відповіддю на запитання «Що відбувається з людиною по смерті?» було поки що отаке: «Ну, щось відбувається. Напевне...»
Опівдні прийшов Полковник з грубелецьким підручником з математики під пахвою.
— Capy допіру бачив,— повідомив він.
— І як ти тепер?
— Погано. Вона сказала, що й досі мене кохає. Господи, ці «я тебе кохаю» — це як наркотик проти розлуки. Говориш «я тебе кохаю» у дворі гуртожитку — і вже незчувся, як говориш «я тебе кохаю» в ліжку. Отож я просто втік.
Я засміявся. Полковник дістав зошита і сів за стіл.
— Ага. Ха-ха. Аляска мені сказала, що ти залишаєшся тут.
— Еге ж, хоч трохи й почуваюся винуватим за те, що батьків самих кинув на свята.
— Якщо ти вирішив нікуди не їхати, бо сподіваєшся крутити любов з Аляскою, то не варто. Якщо ти спустиш її з повідця на ім’я Джейк, нам усім буде непереливки. Це буде справжня драма. А я зазвичай намагаюся уникати драм.
— Я залишаюся не тому, що хочу з нею любов закрутити.
— Стривай,— Полковник схопив олівця і заходився щось квапливо шкрябати в зошиті з таким виглядом, ніби він щойно зробив прорив у математиці, а за хвилю знову поглянув на мене.— Я здійснив розрахунки і визначив, що ти брешеш.
І він мав рацію. Як я міг покинути батьків, які мило погодилися оплатити моє навчання у «Калвер-Кріку», батьків, які завжди мене любили, тільки через те, що мені, Можливо, подобається дівчина, у якої вже є хлопець? Як я міг кинути їх наодинці з величезною індичкою і морем неїстівного журавлиного соусу? Отож на третій перерві я подзвонив мамі на роботу. Гадаю, я хотів ще раз почути, що вони схвалюють моє рішення залишитися в «Кріку» на День подяки, але я точно не чекав від неї захопленої заяви, що відразу після розмови зі мною вони з татом купили квитки до Англії і планують відзначити День подяки у якомусь палаці — у них буде другий медовий місяць.
— Ого, це... це чудово,— сказав я і швидко повісив слухавку, бо не хотів, щоб вона почула, як я плачу. Аляска, напевно, почула, як я торохнув слухавкою,— коли я відвернувся, вона визирнула з кімнати, але нічого не сказала. Я також мовчки перетнув двір поміж гуртожитками, потім футбольне поле, пройшов через гай, аж дістався струмка і пройшов попід мостом. Сів на камінь, зануривши ноги у темний намул, і заходився жбурляти у воду камінці. Вони шубовстали з лунким «плюсь», заледве чутним за дзюрчанням води. Крізь листя і соснову глицю, наче крізь мереживо, цідилося сонячне проміння, і земля була поцяткована тінями.
Я думав про єдине місце вдома, за яким я скучив: про батьків кабінет з полицями від підлоги до стелі, напханими грубелецькими біографіями, і з чорним шкіряним кріслом, у якому було незручно сидіти — саме настільки, щоб не заснути під час читання. Безглуздо було ото так засмучуватися. Це ж я кинув їх, а здавалося, що навпаки. Безпомильне відчуття підказувало, що я скучив за рідною домівкою.
Кинувши погляд у бік мосту, я побачив, що в яскині на синьому стільці сидить Аляска, і хоча я спочатку думав, що мені хочеться побути на самоті, я незчувся як гукнув:
— Привіт!
Вона не обернулася, і я крикнув:
— Аляско!
Вона підійшла до мене.
— Я тебе шукала,— сказала вона, сівши поруч на камені.
— Привіт.
— Мені дуже прикро, Пампушечку,— сказала вона, обіймаючи мене і кладучи мені голову на плече. Я подумав: вона ж і не знає навіть, що сталося, але все одно це прозвучало щиро.
— Що мені робити?
— Відсвяткуєш День подяки зі мною, дурнику. Тут.
— А ти чому додому не їдеш? — запитав я в неї.
— Я привидів боюся, Пампушечку. А вдома їх повно.
за п’ятдесят два дні до
отому як усі роз’їхалися; потому як з’явилася Полковникова мама на пом’ятому «пиріжку» й Полковник кинув на заднє сидіння свою величезну торбу; потому як він сказав: «Прощатися не люблю. За тиждень побачимося. Не роби нічого такого, чого не зробив би я»; потому як по Лару приїхав зелений лімузин — її тато був єдиним лікарем у якомусь маленькому містечку на півдні Алабами; потому як ми з Аляскою, яка наче й не відала про існування гальм, довезли Такумі до аеропорту; потому як на території школи запанувала моторошна тиша, припинили грюкати двері, стихли музика, регіт і галас, після всього цього: