Полковник представив мене (назвавши Пампушечком) хлопцям, які сиділи з нами за хистким дерев’яним столом, але я відреагував тільки на ім’я Такумі — про нього вчора згадувала Аляска. Це був худенький японець, усього на кілька дюймів вищий од Полковника, він говорив щось із напханим ротом, у той час як я пережовував своє буфрито повільно, смакуючи хрустку страву з квасолею.
— Боже,— сказав Такумі,— як приємно дивитися на людину, яка вперше в житті скуштувала буфрито.
Я здебільшого мовчав — по-перше, мене ніхто ні про що не питав, та і хотілося добре наїстися.
Але Такумі стриманістю не відзначався — він кусав, і жував, і ковтав, водночас балакаючи.
Розмова за обідом точилася навколо Марії, дівчини, яка повинна була жити в одній кімнаті з Аляскою, і її хлопця Пола, одного з п’ятиденків. Я зрозумів, що їх витурили останнього тижня минулого навчального року за, як висловився Полковник, «тричинство» — їх заскочили за вчиненням воднораз трьох злочинств, які караються у «Калвер-Кріку» виключенням зі школи. Коли їх попалив Орел, вони лежали в ліжку голі («генітальний контакт» — злочин №1), у п’яному вигляді (№2), та ще й косячка курили (№3). Ходили чутки, що хтось на них наклепав, і Такумі, здається, мав намір з’ясувати, хто це був,— принаймні кричав про це з напханим ротом на всю їдальню.
— Пол, звісно, виродок,— мовив Полковник.— Я б на них не клепав, але якщо спиш із п’ятиденком, який їздить на «ягуарі», вважай, ти це заслужила.
— Чувак,— заперечив Такумі,— т’оя ді’шина...— він нарешті проковтнув те, що було у нього в роті,— твоя дівчина теж п’ятиденка.
— Щира правда, — засміявся Полковник.— Хоч як воно прикро, це незаперечний факт. Але вона не така, як Пол.
— Не зовсім така,— вишкірився Такумі. Полковник знову зареготав, а я не зрозумів, чому він не став на захист своєї дівчини. Про мене, хай моя дівчина буде хоч бородатим циклопом на «ягуарі», я був би радий бодай тому, що є з ким цілуватися.
Того вечора, коли Полковник заскочив у кімнату №43 по цигарки (він, здається, призабув, що вони взагалі-то належали мені), мені було байдуже, що він мене з собою не погукав. У старій моїй школі люди вічно одне одного ненавиділи — ботани ненавиділи спортсменів тощо,— а мені це завжди здавалося марнуванням часу.
Полковник не розповів мені, де був по обіді й куди збирався ввечері, але двері він по собі зачинив, тож я припустив, що мене він з собою не бере.
Ну й гаразд: я цілий вечір гуляв інтернетом (ніякого порно, чесне слово) і читав «Останні дні» — книжку про Ричарда Ніксона і Вотергейтський скандал. На вечерю я розігрів собі в мікрохвильовці буфрито, яке Полковник поцупив з їдальні. Я згадав, що так само збував вечори і у Флориді, тільки тут харчі смачніші й нема кондиціонера. Лежати в ліжку і читати — приємна знайома справа.
Я вирішив, що розумно буде вчинити так, як мені б мама порадила: добре виспатися перед першим навчальним днем. Французька за розкладом о 8:10, і я подумав, що вдягнуся і дійду до кабінету щонайбільше за вісім хвилин, тому поставив будильник на 8:02. Прийняв душ і ліг у ліжко, чекаючи, коли ж сон урятує мене від спеки. Близько одинадцятої я збагнув, що від крихітного вентилятора, прикріпленого до мого ліжка, буде більше користі, якщо я скину футболку, тож заснув на простирадлах у самих боксерках.
Про це рішення я пошкодував за декілька годин, коли прокинувся від того, що з мене витрушували душу дві спітнілі м’ясисті долоні. Я відразу ж прокинувся і перелякано сахнувся — розібрати голосів мені чомусь не вдавалося, я не міг навіть зрозуміти, звідки вони раптом узялися, і котра, чорт забирай, година? Потім у голові нарешті трохи вияснилося, і я почув:
— Ну ж бо, хлопче. Не змушуй під зад тебе копати. Вставай.
А потім з верхнього ліжка долинуло:
— Боже, Пампушечку! Вставай.
Отож я підвівся, і тоді мені вдалося розгледіти три силуети. Двоє схопили мене під руки і повели до дверей. Коли мене виводили, Полковник пробурмотів:
— Веселих вам розваг. Не перестарайся, Кевіне.
Далі ми майже бігом обігнули гуртожиток, потім перетнули футбольне поле. Поросле травою, звісно, але під нею відчувався гравій, і я подумав: чому ніхто не запропонував мені взутися, чому мене вивели в самих трусах, з отими курячими ніжками напоказ? Тисячі принизливих фраз майнули в голові: «Подивіться-но на новенького, це Майлз Голтер, і ми прикували його до воріт у самих боксерках». Потім я уявив, що мене відведуть в гай, куди ми, схоже, і прямували, і відлупцюють, щоб я першого навчального дня мав кращий вигляд. І весь цей час я дивився під ноги, бо не хотів бачити своїх мучителів і не хотів грьопнутися, тому важливо було ступати обережніше, уникаючи бодай найбільших камінців. Рефлекси волали дедалі гучніше, що слід або відбиватися, або втікати, але я пам’ятав, що в минулому ніколи ані відбитися, ані втекти мені ще не вдавалося. Манівцями мене вивели на пляж, і тут я зрозумів, що буде далі: мене, як у давні добрі часи, вкинуть у воду,— і заспокоївся. З цим я упораюся.