«РЯСТ»
В ПРАЛІСАХ БРАЗИЛІЇ
Слово до Вп. П. Читачів
Злидні та недоля нашого життя в Старім Краю вже давно почали спонукувати наш народ кидати рідні оселі та шукати щастя в чужих краях, головно на землях північної Америки. Так витворилася еміґрація зарібкова. До цього додалася ще еміґрація політична, яка повстала в наслідок ріжних причин, а насамперед – горожанських війн та перекрою мапи Европи після світової війни.
Про життя нашої еміґрації в U. S. A. та Канаді, де вона є найчисельнійша й найбільш організована, ми знаємо дещо з часописів, книжок, листів. Однак нині можна почути українське слово всюди, навіть там, де можна найменше сподіватися. Єгипет, Австралія, Нова Зеляндія вже мають українські оселі, не кажучи про Арґентину, Бразилію, Зелений Клин і ін. Тільки що там суспільне життя укр. кольоній іно що налагоджується, й ми про нього майже нічого не знаємо.
Нинішній випуск «Рясту» дає нам маленький образок з життя української еміґрації в Бразилії; а що написаний в живій, белєтристичній формі, то редакція сподівається, що він буде цікавий для всіх, а головно – для молоді та широких мас народу.
Прольоґ
Ой, човне, човнику!
Де поспішаєш?
На морю буря –
Хіба ж не знаєш?
Ой, знаю, знаю,
Все ж поспішаю,
Лютої бурі
Я не злякаюсь!
Дужий, не надто вишколений голос співав відому пісню. Голос мягко котився скелями, з яких розкривався казковий краєвид на широку саґу[1], по якій легенький від морський вітер гнав маленьку вітрильну йолю[2]. В човні сиділо двох мущин. Один майже старець, із сивим волоссям та зате цвітучим обличчам і палкими сивими очима, сидів на кермі та зручно провадив човник попід скелями. Другий юнак у розцвіті сил, тримав линву від вітрила, яким орудував не менше зручно, як його старший товариш кермою.
Твої вітрила
Вітер зриває,
А твої щогли
Хвиля зламає! –
дзвенів голос молодшого.
– Чи не собі ти отсе, Петре, прощальну пісню співаєш? – прогомонів старший.
Вітрило враз майнуло з вітром, і човник безсило спинився коло високої скелі.
– Оттут можемо побалакати спокійно, – промовили оба рівночасно й усміхнулися.
– Із усіх наших конференцій маю одно загальне вражіння, – по деякій мовчанці промовив старший: – на чужу поміч нам не спускатися. Мусимо самі свою справу твердо поставити.
– Позволь, дядьку, що вичислю свої точки.
– Ну, ну, послухаю, – казав повагом дядько, – до яких ти дійшов висновків.
– Перше: наші землі перенаселені і що року можна би з них десять-двадцять тисяч переселити.
– Одне тільки – чи Арґентина та Бразилія найкраще до сього надаються? Чому, скажімо, не має це бути Канада із куди кращими можливостями праці, або, от скажімо Приамурський край?
– Не можна сказати, щоб найбагатіщий край зразу давав найкращі кольонії, – відповів Петро і продовжав: – Друге. Доцільне спрямувати виселення до країни із найменшими внутрішним опором. Такі краї – це якраз Бразилія, із безупинними революціями, та Зелений Клин. Для цілого ряду займанщин Зелений Клин недоступний. Остає Південна Америка.
– Не зле, – сказав дядько та закинув вудку далеко в море.