– Чи не добрий знак? – подумав собі Петро та почав перешукувати кущі. Його труд оплатився несподівано. Найшов прегарні великі квітки, ярко-голубої барви з ніжним запахом.
«Як очі Марійки!» подумав ще раз і обережно вибрав із землі дорогоцінні цибульки. Тепер міг мати надію, що найдені, невидані досі орхідеї запевнять йому кілька добрих шансів у дівчини, за якою почав чим раз більше тужити.
Гнівало його трохи, що аж запаху орхідей треба було, щоби в сні пригадалася йому Марійка. Постановив тепер частійше бачити уві сні Марійку, а що думав і мріяв про неї безупинно, тож його бажання сповнялося дуже часто. Аж тепер, коли була так далеко, пізнав, як її любить. Раз, коли мав стріляти ґотура, призначеного на вечерю, опустив рушницю, бо пригадалася йому Марійка. Коли йшли горбковатою околицею по склонах Корділєре Орієнталь[60] і натрапив на маленьке озерце, в якім купалося голубе небо, пристанув, мов зачарований, і простояв пів години і аж далекий вистріл його пунтероса привів його до свідомости. Сама згадка про його можливо щасливійшого суперника почала його сердити, а далі доводити до незрозумілої досі люти. Аж тепер пізнав, що із любови можна пощадити життя ґотура, але як би так, що до життя дона Міґуеля, то хто його знає. Чим дальше відходив від Ікітос, тим більше залюблювався.
З кінцем третього дня набрили случайно на невеличке сільце, невідоме навіть пунтеросові. Петрові відразу впала в очі ріжниця зовнішного вигляду між тим племенем та іншими, з якими стрічався. Парентінтінос, жахливі людоїди Вітоттос, Кашібос мали сильно розвинені виличні кости, присадкувату поставу, великий рот, приплощений ніс, дещо скісні очі і довге, чорне, тверде волосся. Одинокі поміж ними інки відзначалися високою стрункою поставою, орлиним носом та великими прегарними очима. Зі всіми племенами можна було порозумітися говором «кічуа», мовою давних інків. і це племя вміло говорити мовою кічуа, але поміж собою говорили мовою у якій Петро на своє здивування пізнавав єврейські слова, які чув у жидів, із якими торгував. Курака, якого про се запитав, пояснив дуже радо, що їх племя за часів Соломона емігрувало з Палестини та аж в Монтана найшло нову вітчину. Свій єврейський тип, вузьке обличча, тонкий ніс, правильні черти лиця та великі очі заховали й досі. Чи не від імени царя Соломона називається ріка Амазонка, починаючи від допливу ріки Ріо Неґро аж до перуанської границі: – Салімоес.
Найменші лісні потічки ізза частих дощів так набреніли, що треба було через них бродити, не раз по груди в воді, а радше болоті. На щастя горяче сонце висушувало скоро промочену одежу. Гірше йшло індіянам, яким набивалися у босі ноги піскові блохи-бічос; самички тих не надто великих блох складали глибоко під шкірою яєчка і їх треба було видовбувати голкою кождого вечера, а невеликі рани затирати нафтою.
При переході одного потока напали на індіян малесенькі рибки-пальомета, що своїми гострими зубами повикусували цілі куснички мяса з голих ніг індіян. З голосними криками повибігали індіяни з води та рішили пімститися. Пунтерос подався у ліс і вернувся небавом із цілою вязкою певного рода ліян. Їх потовкли індіяни поміж камінням та повкидували до води повище броду. Вода побіліла, мов молоко, і всі риби повипливали на верх. Їх позбирано сіткою на довгім держаку. Пальомета смакувала знаменито на вечерю. Небо було засіяне роями зірок, і Петро, як звичайно, був розмріяний. Сидів коло багаття та дивився у жар. Коли вже мав того досить, встав поволі та почав витягатися. В тій хвилині, щось зафуркотіло у воздусі. Пунтеро, що стояв коло Петра, блискавичним рухом повалив Петра на землю. Петро чув виразно, як над ними щось перелетіло.
– Сарбакана? – запитав тихо Петро.
– Ні, патроне, – чічара мачако, – сказав пунтеро та поміг Петрові піднятися.
Оба пішли до громадки дерев, куди полетіла чічара. Пунтеро захопив із багаття смоляну гиляку. При світлі смолоскипа найшли небавом на пні одного дерева велику цикаду[61], з головою наче в крокодиля і довгим жалом на переді. Вечерами перелітають чічари з дерева на дерево й колять усе, що стрінуть по дорозі. Глибоке вколення у якім лишається відломане жало так отрійне, як пунтеро впевняв Петра, що вколений скорше чи пізнійше вмирає.