Зустріч із дядьком
Четвертого дня вечером дійшли до Мапарі Тамбо, маленької оселі, заложеної в давних часах єзуїтами. Індіяни знищили з часом укріплення, білих вимордували, в части зїли. Тепер жив у тамбо тільки дон Ільдефонзо з дружиною та двома доньками і нечисленною прислугою. Дон Ільдефонзо приняв гостя з традиційною еспанською гостинністю та заставив стіл, чим мав найліпшим – мясом із малп і бананами.
Дона Міґуеля ше не було. Вправді Петро по дорозі не квапився, але й Міґуель чей же не тратив даром часу та розглядався пильно по околиці. На запит Петра про сеньора Хуана, сказав дон Ільдефонзо, що пан Іван тільки вчера опустив тамбо та подався на захід у гори. Коли верне, не знати. Тепер треба було скоро рішатися, чи ждати на Міґуеля, не знати як довго, чи самому доганяти пана Івана та по змозі «обробити справу», ще заки той побачиться із Міґуелем. Коли вирушить сейчас, то не виключене, що за два-три дні догонить дядька. Петро оставив свій невеличкий відділ у тамбо та хотів сам один доганяти дядька, щоби розвідати про його дальші пляни та доручити при тій нагоді листа Марійки. Але пунтеро ніяк не хотів пускати Петра самого. По короткій надумі згодився Петро на товариство пунтера, та оба пустилися ще того самого дня свіжою троча прямо в гори. Йшли скоро, бо стежка не вспіла ще позаростати свіжими ліянами, що особливо в дощеву пору діється дуже скоро. Але й помимо сього дорога була вельми утяжлива, бо треба було драпатися на стрімкі гори, прозвані не даром Монтес дель Діябльо (Чортові Гори). Найбільші труднощі представляв перехід потока Ескалера (Драбина), що спадав зі стрімкої скелі по грубо витесаних сходах. Сходи витесано не так іще давно, а перед тим, ті що хотіли туди переходити, мусіли привязуватися линвою.
Подорожні, хоч натомилися, квапилися, щоби на ніч станути над потоком Пумаяко (Львина Ріка), де пунтеро знав під скалою доволі вигідну печеру. Починало темніти, коли міцно потомлені станули над стрімким водопадом Пумаяко, шо в сутіни ревів наче справжній лев. Серед темряви, що скоро наступала, водопад робив могутнє вражіння. Вода непереможно котилася у пропасть, де клекотіло і гуділо, бо пятикратне ехо відзивалося жахливим ревом. Водопад, наче голова льва, був покритий гривою піни. Треба було перейти вузьким порогом, звідки ринула вода понад самою пропастю, що найменше на двадцять метрів глибокою. Коли б поховзнулася нога, про що в глибокій повисше колін воді рвучої течії, не було важко, то в пропасти ждала неминуча загибіль на гострих скелях. Коли б Петро в безупиннім змаганню із природою і людьми не загартував так своїх нервів, то тепер у короткий сумерк, що скоро переходив у темну ніч, ледви чи поважився б зробити крок у розгукану воду.
– Печера недалеко! – сказав пунтеро та пішов водопадом так спокійно, як би йшов вигідним мостом.
Петро без вагання пішов слідом пунтера. Обережно крок за кроком посувалися вперед, пробуючи скелю ногою і довгими жердками, щоби не датися змити вниз. Дійшли може до половини водопаду, коли з недалекого віддалення грянув вистріл. Пунтеро пристанув, але Петро гукнув що сили, ледви перемогаючи рев водопаду:
– Пурі! (Йди), – і оба рушили знов, стискаючи в руках рушниці.
Вистріли повторилися, а відповів їм тепер рик льва та голосні крики.
– Ранений лев напав якогось подорожного! – закричав Петро, – скорше, скорше, бо прийдемо запізно!
Але пунтеро йшов крок за кроком, спокійно, як і досі й не промовив навіть ні словечка, заки не проминули водопаду. Аж коли оба станули на сухім березі, відкинув Петро і пунтеро довгі жердки, пунтеро сказав:
– А тепер біжім!
Оба побігли що-сили, не зважаючи на те, що могла в них попасти якась заблукана куля.
Пунтеро провадив стрімкою стежкою в напрямі вистрілів. Пробігли з пятьдесять кроків і повернули за ріжок. Їх очам представився жахливий вид: довкруги великого багаття клубилися у передсмертній боротьбі тіла звірів і людей. Кілько було одних, а кілько других, – годі було пізнати серед непевних блисків огнища.
– Трес янапумас! – сказав пунтеро по короткій хвилині.
Петро здужав тепер розглянутися: один пума лежав саме коло багаття мертвий, притискаючи своїм величезним незугарним тілом якусь постать. Другий шматував кіхтями двох індіян, що мовчки, не звертаючи уваги на важкі рани, пробивали його раз-по-раз ножами. Третий лев лежав неподвижно, але не був мертвий. Противно був аж надто живий. Його хвіст товк бедра тіла, що випружилося до скоку. Очі чорного льва були встромлені в якусь неподвижну постать, що приклякнула під скелею. Світло багаття не надто виразно освічувало сю постать. Видно було тільки блиск довгого ножа в руці людини, для якої, здавалося, не було рятунку. Із жахом пізнав Петро дядька! Ним наче рвануло вперед.