– Біжім! – і оба ще скорше побігли на рятунок.
Щоби звернути на себе увагу львів, вистрілив Петро в бігу з рушниці. Але вже було запізно! Лев виконав скок. Велитенське тіло полетіло наче з метавки і розтягнулося у воздусі наче струна. Скок був вимірений точно! Передні лапи хижака впали якраз на місце, де перед хвилиною клячав стрілець. Але людину, що пів житя провела в пущі, не легко було заскочити зненацька. Пан Іван здужав відскочити на бік та розпоров при тім львові живіт. Але це не врятувало би його від смерти, коли б у цій хвилі не надбіг Петро та не повалив льва двома стрілами в шию, де сходяться кістки хребетного стовпа з насадою голови, і в око. Лев сконав дуже скоро зі слабким стогоном. Пунтеро не дармував рівно ж, і його кулі спрямовані в пащу другого льва, положили кінець боротьбі. Тепер люди були панами побоєвища, що виглядало дуже сумно. Один індіо був роздавлений уже на самім початку, другий був важко поранений і до рана закінчив життя. Третий і пан Іван були ранені легко. Привітання дядька і сестрінка було коротке, але сердечне: оба міцно стиснули собі руки. Пан Іван оповів коротко перебіг бою: льви мабуть дуже голодні, напали так несподівано, що індіяни не встигли вхопити рушниці, які були відложили на бік при розкладанню табора. Тільки пан Іван кількома вистрілами повалив льва, що роздавив одного карґероса та ранив другого. Але були би мабуть згинули всі, коли б не поміч Петра і пунтероса. Рани промито карболевою водою та перевязано пильно. Пунтеро доложив дров до багаття та заходився коло вечері, так якби нічого не сталося. Петро за той час оповідав дядькові, звідки явився так неждано і то саме в пору. Закінчив просьбою о руку Марійки, а на поліпшення виглядів сказав:
– А в додатку я найшов дуже гарні орхідеї голубого коліру, яких досі не бачив, коли вже не згадувати про ліси ґумових дерев, що з певністю дадуть нам з пів тисячі контосів, коли зробимо спілку.
Дядько за весь час усміхався доволі приязно, тільки коли читав лист Марійки, брови йому нахмарилися, а обличча приняло якийсь камяний вираз. В кінці промовив:
«Пише Марійка про вас обох. Зробить, як сама схоче. Скористала з нагоди, щоби післати мені важну для мене відомість, і ще важнійшого помічника. Я очевидно годжуся. І без ґумових лісів могло би обійтися.
– Вибачте, дядьку, що перерву, – сказав Петро і розповів докладно про свої пляни і заходи.
Дядько вельми зацікавився цілою справою і обіцяв свою фінансову допомогу.
– На перший огонь візьмемо тутешні ґумові ліси. Заключимо умову з Фордом. З поміж поселенців навербуємо легко 200-300 доглядачів. Сталі оселі для них поставимо коло водопаду. Тих лісів що тут маємо, вистаче на десять літ – а до того часу насадимо 2-3 тисячі квадратних кільометрів нових плянтацій. А тепер слухай дальше. Згадує Марійка про, банду кашібосів під проводом местіца Іль Круельо[62], з яким маю порахунки ще зперед десяти літ. Доніс їй про се один із моїх часутіносів, що розминувся зі мною по дорозі. Десять літ вганяю за тим драбом, щоби пімстити смерть дружини й запитати принагідно, де моя донька? Завтра вирушаємо назад. Добре, що ти приніс мені цю вістку, а то був би поспішив до ацієнди Хезуе дель Монте[63], де як мені донесено бачили його недавно.
– Видно, що дуже часто зміняв місце побуту, бо бачать його по ріжних місцях рівночасно. Але чи не долягатимуть вам рани? – запитав учасливо Петро.
– Легкі, мій хлопче. Звичайні задраснення. Ну, але тепер берімося до спання, мусимо на завтра набрати сил, так потрібних у дорозі.
Оглянули ще раз рани обох індіан та дали їм хініни. Тоді лягли під свої москітові сітки. Довго ще Петро крутився роздумуючи над останніми пригодами, заки зломив його сон.
До щасливого кінця
Коли пунтеро збудив Петра до стороження, було вже по півночи. Петро заглянув до ранених. Один спав спокійно, але другий був уже холодний: помер без стогнання, як пристало на хороброго часутіноса. В воздусі почулося наче сичання соток лютих гадюк, або скрегіт корабельної шріби! Подув шалений вихор, на який праліс відповів стогоном, шумом та тріскотом. Столітні великани тріщали і ламалися наче стебла. Цілі коновки води падали на землю, але вже за півгодини побачив Петро ясні зорі! Подорожні спокійно спали в печері. На вид погідного неба та ясних зірок, Петро почав знов мріяти про інші зорі там далеко в Ікітос!