– «Як вона схоче»? Ану ж вибере гарного, багатого еспанця, що забезпечить їй вигідне життя із усякими можливими розкошами, строями, та цяцьками?
А Петро знав, що Марійха – чепуруха та любить строїтися.
За мріями застав Петра свіжий і погідний ранок. До схід сонця поховали обох померших і пустилися назад до тамба дона Ільдефонза. Станули там без пригод і застали не тільки відділ дона Міґуеля, але також одного мапарійця, що приніс вістку про наближення банди розбишак.
Дон Міґуель нарікав трохи, що даремно виправлявся у таку далеку дорогу, бо досі не найшов нічого. Ще більше скривився, коли дізнався, що Петро найшов прегарні рідкі орхідеї. Коли пан Іван сказав йому отверто, що остаточне рішення залежить таки від Марійки, трохи що не закляв та хотів хоч би й зараз покидати страшну пущу, повну всяких небезпек, та вертатися до затишного Ікітос, де серед рож стоїть прегарна вілля. По дорозі до тамба тільки з трудом врятували його карґери з хвиль наглої повені, а тигри, льви та гадюки ввижалися йому на кождім кроці та за кождим корчиком.
Але зрозумів, що коли вже кашібоси бушують в околиці, то з малим відділом небезпечно пускатися в дорогу, бо дуже легко можна загубити свій скальп[64]. Треба було вдавати веселого та відважного принайменше тоді, коли гляділи на нього великі, чорні очі донни Соль[65], старшої, принадної доні пана Ільдефонзо. Сі очі старалися уприємнити його побут на ацієнді, що їм мабуть добре вдалося, бо Міґуель перестав говорити про поворот.
Під вечір третього дня пригнав на мулі[66] пеон дона Ільдефонзо, висланий на звіди, та доніс, що шайка, зложена з кількадесяти індіос бравос заховалася на день у невеличкій кітловині над рікою.
По короткій нараді рішено напасти самим на кашібосів і досвіта заняти горбки довкруги кітловини, щоби унеможливити індіянам утечу. Треба було вирушати відразу, щоби заняти до схід сонця становища. Розбійники не підозрівали нічого, а до того, мабуть були певні, що в ацієнді не стрінуть ніякого опору.
Скоро утворено три відділи під проводом Ільдефонза, пана Івана та пунтероса.
Дон Міґуель остав у тамбо, якого обіцював боронити до послідньої краплі крови. Кашібоси були для нього надто марним ворогом.
Петро прилучився до відділу пунтероса. До всіх трьох відділів, що мали йти ріжними стежками, прилучив дон Ільдефонзо по кількох своїх пеонів. Кождий відділ мав по три вінчестерські райфлі, із яких можна було стріляти дванадцять разів без набивання. Прочі мали звичайні, інколи поганенькі рушниці, револьвери та мачети. Пеони мали лясса[67] та боляс[68].
Дорога пралісом у ночі видавалася Петрові вічністю. Праліс із своїм концертом диких голосів, місячним сяєвом, що рідко де продиралося через густе, посплітуване листя, робив могутнє вражіння. Треба було прямо вгадувати можливі небезпеки; гадюки шелестіли травою, кроки яґуара та лєопарда були тихійші від подуву вітру. Пеони вели знаменито.
Не вспів відділ станути на призначенім місці, коли зголосився до Петра пеон від дона Ільдефонза з повідомленням, що оба прочі відділи заняли вже свої становища, і всі мають ждати на дальші прикази. Не вільно голосно говорити, непотрібно висуватися вперед, або розпалювати який небудь вогонь, Рівно заборонено курити. Всі три відділи поволесеньки окружили долинку, якою перепливав невеличкий потічок, що впадав до Уалляґи.
Кашібоси лежали в долинці, як на долоні. Коло багаття лежав завинений в пестре пончо мабуть провідник ватаги. Коло нього лежав на траві великий боєвий бубон. Один із кашібосів, який стояв на варті, почув мабуть кроки або помітив якийсь необережний рух, бо прискочив до бубна і вдарив з цілої сили. Бубон, обтягнений малпиною шкірою, видав такий голосний грохіт, що ввесь табор схопився, як опарений. При помочі таких бубнів індіяни порозуміваються на велитенські простори. Вміють навіть передавати собі ріжні відомости.
Провідник схопився один із перших. Коли розглянувся у положенню, пізнав, що всяка оборона або втеча даремна. Але цього навіть не пробував Підійшов прямо до дона Ільдефонза, наче до старого приятеля, і запитав, чому напастує табор мирних серінґуерів? Чи зробили йому яку шкоду?
Це була правда. А одначе дон Ільдефонзо заявив йому рішучо, що з огляду на обставини, що цілий відділ «мирних серінґерів» не має ні одної бляшанки, ні бальдіо, ані жадних інших причандалів до збирання ґуми, – що цілий відділ узброєний з голови до стіп, мають навіть боєвий бубон, що всі індіяни помальовані в воєнні барви і мають у волоссю орлині пера, – він вибє їх до ноги, коли не дадуть закладників та не відійдуть на південь.
64
Шкіра з голови враз із волоссям, яку індіяни стягають побитим ворогам та переховують як спомин.