Погляд местіца, що слухав сих слів у недбалій поставі, впав раптом на пана Івана.
Весело усміхнувся, при чім показалися білі, мов у вовка, зуби. Наче на якім балі підійшов до пана Івана з елєґантним уклоном:
– А. старі знакомі! – і вказав на шрам на лиці пана Івана.
– Так, розбійнику, і ми тепер почислимося. Зараз же говори: де моя донька? Кажи правду, не то зазнаєш таких мук, що позаздрять тобі індіяни, які вже давно чекають на твою шкіру!..
Але розбишака засміявся так весело і непримушено, якби почув щось незвичайно веселого.
– Але ж по-що тільки слів і в такім тоні поміж кавалєрами, що мали приємність так близько стрічатися? – і відслонив груди, де видніла білизна. – Кров за кров. Ваша донька? Не побачите її ніколи, якщо не вийду звідси і то негайно. Стане дружиною якогось кашібоса, коли мій приятель Курака не захоче радше зробити собі з неї доброї печені.
Які ж слова могли би тяжче залякати нещасного батька? Пан Іван побілів, як стіна, і розбишака любувався вражінням своїх слів.
Постановив кувати залізо поки горяче.
– Коли мене пустите враз із моїми серінґерами, то може зверну вам доньку...
Білі провідники відійшли на бік, щоби нарадитися. За той час не тільки розвиднілося, але й сонце зійшло в цілій своїй величі,
– Коли його пустимо, не зискаємо нічого, бо той Ель Круельо не дотримає слова, – сказав пан Іван.
– А цілу вічність їх тут тримати не можемо, бо або нам повтікають, або прийдуть їм із підмогою їх спільники, а як бачимо, тут їх тільки незначна частина. До того ж на довший час їх ніяк не прокормимо.
– Се все слушно, – докинув Петро, – але навіть, коли повісимо того добродія, то з одного боку може раз на все втратимо надію відзискати доньку пана Івана, а з другого – наразимося на пімсту його спільників, які нам того не простять..
– Ще гірше буде, коли їх усіх повісимо, – сказав дон Ільдефонзо: – тоді нам тут не жити.
– І так зле, і так недобре. Не можемо їх ані затримати, ані повісити, бо властиво вони нічим не провинилися, ані пустити. Треба конче зробити інакше. Банду мусимо розброїти, тоді післати двох по доньку із якимсь знаком Іль Круеля, а коли приведуть доньку, зробимо заміну.
Ця рада пана Івана подобалася усім, особливо донови Ільдефонзові, що жив із конечности в мирі з усіма сусідними племенами. Але цілком несподівано та рада не подобалася самому Іль Круельові. З такої розвязки закпив собі цілком виразно:
– Нас усіх не задержите, бо не можете. Коли задержите тільки мене, то сеньоріни не побачите ніколи. Робіть собі, що хочете, тільки знайте, що ми вміємо мститися...
Поки що відділ Іль Круеля роззброєно та заведено до порожньої загороди, коло якої поставлено сторожу.
Тепер усі станули безрадно.
До пана Івана прийшов пунтеро Петра і сказав:
– Сеньоре Хуане, позвольте, що щось вам пораджу. Знаю того старого кашібоса, вождя індіян із відділу Іль Круеля. Може би з ним скорше договоритися. Якби його сюди привести, то чейже старий пристане на якусь згоду. А що він права рука того драба, то певно знає усі його таємниці, Добре, що местіц замкнений окремо, та не може на нього впливати…
– Попробувати можемо, – сказав пан Іван: – Обіцяємо йому все можливе, але дуже сумніваюся, чи се нам що поможе.
Пан Іван мав слушність, Ніякі обіцянки не зворушували вождя.
– Даєте мені сто рушниць? Алеж я й сам можу собі купити. Шукаємо пригод і воюємо з білими, але ми не розбійники. Знаємо в горах більше золота, чим про се можете мріяти. А окрім сього, – курака згірдно потряс головою: – ніякий індіо не зраджує свого ватажка, з яким заключив умову...
Здавалося, що все пропало. Рішено всіх випустити, а Іль Круеля відправити до вязниці, де мав відповісти за попередні злочини.
В сю важку хвилину пригадав собі Петро «тапу» інка. Станув з ним перед Куракою. Вождь пильно оглянув таємниче письмо. Тоді похилив голову і сказав тихо: «Приказуй!»
За чверть години все було в порядку. Курака згодився на заміну. На Білій Квітці нічого йому не залежало. Тримав її Іль Круельо в Халька де Сіленціо[69] (Jalca de Silencio) під опікою старого падре[70], що вчив її всякого знання. На таку вістку вступило в пана Івана нове життя, Курака підозрівав, що Іль Круельо виховує її собі на жінку, а за зрабоване майно хоче десь собі заложити асієнду та розпочати інше життя.
За пять днів мав Курака вернутися. Вибрався із ним пантеро. Перед відїздом викурили всі калюмет[71] із вождем.
Прямо вічністю здавалися пану Іванові тих пять днів. Рівно ж Петро де-що нетерпеливився, але зате дон Міґуель почувався чим раз краще, особливо, коли дон Ільдефонзо розказав йому про експльоатацію двісті тисяч ґумових дерев, Із таким предложенням чудово гармонізували чорні, мов терен, палкі очі сеньоріни. Відколи дон Міґуель довідався, що сеньоріна Маноеля навіть не донька пана Івана, а правдива донька має небавом явитися, зацікавлення і любов міцно зменшилися. І він рішив відступити від закладу.