– Третє. Кожда нова родина приїздить із великою охотою до праці.
– Малим капіталом і незнанням тутешних обставин...
– Четверте. Находить відразу – бо ще перед виїздом із Старого Краю, – опіку нашого комітету,
– Моральну і матеріяльну...
– Не смійся, дядьку! Так, обі ці опіки конче потрібні переселенцям, коли цілих літ не мають втратити на надсильну, мало хосенну працю.
– Ач, яка гарна риба! – гукнув дядько і вкинув у човен морського лосося. – Ну, ну, ти, будь ласка, не хмарся, я слухаю уважно, – сказав до юнака, якого брови почали разом збігатися.
– Комітет поселює прихожан на згори назначених місцях, вибраних якнайдогіднійше, недалеко сплавних річок та городів, де праця їх рук мала би запевнений збут.
– Так, так, – додав дядько, – такі місця треба би добирати політично і стратегічно.
– І над цим я подумав, – сказав Петро: – в мене була нарисована карта, а на ній 100000 квадратових кільометрів, що становлять майже цілість. Опанувати цю площину можна би протягом десяти літ. З року на рік старші поселенці підготовляли би місця новим в той спосіб, що осередки все були би в наших руках. Кожда нова громада відразу мала би свого вчителя, старосту, приділ лікаря, сторожа безпеки, пожарника, священника. Усі уряди були би в наших руках, і денаціоналізація не могла би наступити. До переведення цього пляну бракує тільки...
– Грошей, грошей і грошей! – сказав дядько.
– Прихапцем тут нічого не вдіємо, – сказав Петро.
– Коли зачнемо працю після дотеперішних помічень комітету, то теж недалеко зайдемо, – сказав дядько. – Своя преса зробить багато, але без своїх середних шкіл, а головно фахових – господарських та технічних довго-довго останемо сірою безпорадною масою. Фахові інколи можливі тільки при відповідній організації цілої суспільности, яка мусить відчувати пекучу потребу. І от усі наші інтереси досі були розбіжні, бо наші фарми були розкинені на велитенських просторах. Ми досі не витворили більших осель, хоч нас тут більш, чим 50000. Освітньої та економічної організації з тих самих причин не маємо,
– А яка на се рада? – запитав ніяково Петро.
– Мусимо заложити міцний кооперативний банк, – твердо сказав дядько. – Уділовцями стануть усі переселенці із малими уділами.
– Але ж бо цього замало, – знеохочено сказав Петро.
– Так, не можемо числити на більше, чим 100-200 тисяч долярів. Але наш комітет дає вкладу 500000 долярів, я даю ще раз тільки.
– На початок міліон долярів се вже не так зле, – сказав Петро, – але я й не думав, що ти схочеш запакувати свій капітал на довгі роки без надії звороту ані навіть порядних відсотків...
– У тім помиляєшся, Петре. Наш банк мусить давати 20% річної дивіденди, так щоби цілий ваш Старий Край, Сполучені Держави та Канада льокували в нас свої капітали, так, що вклад у банку повинен протягом кількох перших років дійти до висоти 10-20 міліонів долярів. Банк мусить мати одно своє дуже рентовне підприємство; що давало би сейчас високу дивіденду і могло давати усім переселенцям по 500-1000 долярів на вигідні сплати.
– Отже ціла справа тепер у тім підприємстві – сказав Петро, – і коли ти не найшов де копальні золота або діяментів, то з плянтацій кави та чаю так скоро не збагатимо банку.
– Золота не маю, але плянтації се дійсно мій плян.
– Розчислений на десять літ?
– Ні, на один рік – се плянтації, сотворені природою – плянтациї кавчуку. Завтра вирушаємо в дорогу над Амазонку. Тут усе, що було можна, вже зроблено, Центральні власти згодилися на банк і навіть дістаємо позичку до висоти пів мільйона долярів на перші потреби. Для згуртування кольоній випускає комітет часопис «Праця» у висоті 10000 примірників. Найбіднійші якийсь час будуть його одержувати даром, Зі Старого Краю виписано цілий ряд молодих інтелігентів, що відразу найдуть у нас заняття, як лікарі, кооператори та освітні інструктори. Кожда переселенча родина за якийсь час буде трівко оподаткована після заможности. Вже тепер маємо підписаних чверть мільйона ощадностей. Але підприємство – се маґнет, і ми оба тим займемося.
Оба міцно стиснули собі руки. Вітер спіймався у вітрилі, і човник скоренько помчав до пристані столичного міста Ріо де Жанейро.
Над Амазонкою
Чорні очі еспанця замиготіли, наче вуглики, а смагляві щоки покрив іще темніший відтінок, коли з вишуканою грандеццою[3] зняв широкополе сомбреро[4] та черкнув ним до землі перед гарною дівчиною.
– А сус пієс де устед, сеньоріта![5] І хай сьогодняшній ранок видається вам так само розкішним, як і мені в цій хвилині.