– Хіба ви не бачили кращих ранків, доне[6] Міґуель, що не спроможетесь на краще привітання? – запитала дівчина з легенькою посмішкою в голосі.
Одначе еспанець не квапився відповідати. Його очі були заняті дослідженням, що краще: чи струнка дівчина, чи величенький цвітник, серед якого стояла красуня? Перед дівчиною простяглася грядочка рідких, дивовижних орхідей, а за нею кущі рож, покриті пишним темночервоним цвітом.
Молодий еспанець не знать котрий вже раз задивлявся на ясне, так ріжне від тутешніх, чорноволосих красунь, волосся, що буйними кучериками докружало чарівну голівку. Але головною принадою були великі, блакитні, наче волошки, очі, що аж дивно відбивали на смаглявому личку. Таких діточо любих не мала ні одна еспанка, ні одна крелька! Силою контрасту лагідні, дрібочку несмішливі очі, робили на еспанця куди сильніще вражіння, чим десятки палких, мстивих очей еспанок. А під іншими зглядами? Ні! Струнка постать в обтислім станичку, з рукавцями, густо обсипаними вишивкою, ні ростом, ні ґрацією рухів не уступала зівсім легким рухам еспанок. Кождий погин її тіла та свобідні рухи рук зраджували зокрема чималу силу та енергію у противенстві до вигідливих рухів місцевих жінок.
Уста еспанця розхилилися у привітнім усміху та вказали на два ряди сніжнобілих зубів.
– Ну, надивилися, доне Міґуель? – запитала дівчина та дзвінко засміялася.
– Мабуть, життя одної людини було би для цього закоротке, – сказав юнак, – але що до привіту, то хіба ж може бути кращий, як той, якого ми самі собі бажаємо? Чи ж не так, донна Маноеле?
Подібне питання з уст такого юнака могло би сподобатися чи одній красуні, і Марійка (або, як її назвав еспанець, – Маноеля) мимохіть спалахнула. Її погляд перейшов із дзеркала широкої ріки, що миготіла поміж деревами, спершу на блискучі краплини роси, що під палким промінням сонця уже ось-ось мали розплистися у сріблистій нірвані, а потім спинився на коротеньку хвилиночку на постати юнака. Хоч як коротенький був сей погляд, все таки дівчина не могла не помітити коштовного вбрання, срібних острогів на запятках високих чобіт та мачети[7] в золотій піхві, обсипаній туркусами. Шовковий ярко червоний пояс стискав стан юнака. Нічого дивного, що не помітила ще одного пришельця, що вже перед довгою хвилиною підійшов до городця, та якому відповідь еспанця мусіла мабуть не подобатися, бо його брови здвигнулися. Тепер не спускав очей з красуні в бажанні прочитати відповідь на її устах скорше, чим її вискаже словами.
– Доне Міґуель, ви поспішаєте так скоро, що може прямо в голові закрутитися, – чим раз слабше боронилася дівчина.
Еспанець мусів відчути, що хвилина, яка стільки разів вихоплювалася йому з рук, тепер пригожа, рішив зміцнити спробу.
– Найбільшим моїм щастям у цю хвилину було би одержати ласкавий дозвіл – посміти зложити цілунок на ручці донни Маноелі і просити покірно одну рожу...
Але тим тихим, чемним словам перечив пристрасний блиск чорних очей еспанця, яких жар міг би, здавалося, надтопити лід ледівців Чімборасса[8], але дівчину ті очі почали лякати, бо нагадалися їй цигани, якими страхали її змаленька.
– Що до рожі, то може, але що до ручки, то мусите звернутися до мойого опікуна, сеньора Хуана!.. – і густий румянець залив щоки дівчини. .
– Все, що прикажете, сповнить ваш есклявос[9] за одну рожу, – і дон Міґуель легесенько прикляк на одно коліно, наче лицар перед своєю дамою, та скинув у порох своє сомбреро.
Але німому досіль свідкові було сього вже забагато. За тих кілька хвилин мав час роздумати та пригадати собі дещо з молодих літ.
Чи то на те він і ця синьоока красуня були сливе нерозлучними товаришами від малечі, чи на те їх батьки добували невсипущою працею нову вітчину, щоби тепер якийсь там собі еспанець, хоч би й одинак першого багатиря над Амазонкою, забирав йому з під носа його рожу? Рожу, яку в твоїх найвідважнійших мріях називав своєю? Коли дівчина повернулася щоби зірвати рожу, приступив блище і в хвилі, коли Марійка простягнула квітку, випередив руку еспанця, легесенько перехопив рожу та притулив її до уст, причім любувався у тайні румянцем Марійки і здивованням, обуренням та лютуванням еспанця.
– То ви тут, пане Петре? – ледве промовила Марійка, але еспанець схопився, мов яґуар[10], на рівні ноги і тільки приява дівчини здержала його від якогось мстивого вчинку, але його рука мимохіть відсунула рябе пончо[11] та спочала на рукоятці важкої мачети, що звисала від пояса. Очі кидали блискавиці, коли промовив із виразною погрозою в голосі. Слова тільки з трудом проходили крізь затиснені зуби:
11
Пончо – плащ, що складається із подовгастого кусня матерії та має посередині отвір на голову.