– Ти все входиш мені в дорогу, сеньйоре Педро!
– Радше противно, доне Міґуель. Не забувай, що ми з сеньорітою знаємося змалку і наша приязнь з часом чейже могла замінитися у якесь глибше почування? Принайменше з мойого боку… – додав тихо та поглянув несміло на дівчину.
Марійка, що з неожиданки відступила була на кілька кроків, а не відійшла тільки тому, що побоювалася гострого виступу палкого еспанця, наблизилася знов та станула коло червоної, мов кров, орхідеї з темно-бурими цятками.
В хвилі, коли побачила Петра, немов відмінилася. Вправді веселий дещо несмішливий вираз очей, яким привітала еспанця, не зник, але долучився до нього вираз деякого розмріяння, споминів і привязання. Задавала собі тепер питання, як могла хоч на хвилину забути про Петра, що був товаришем усіх її забав? Прецінь їх родини спільно покинули наперед Старий Край, а потім негостинний Ля Пац у Болівії, куди втягнув їх несовісний аґент. На возах, цілою караваною, серед тисячних небезпек перейшли страшні Пампас дель Сакраменто[12] здовж ріки Ріо-Укаялі, поки не спинилися над рікою Амазонок. Ярко станула їй перед очима хвилина пожару корчованого ліса, коли то згоріла до тла їх ацієнда[13]. Серед диму пищала і стогнала, наче пташка, коли знайшов її Петро і виніс на руках із ліса, стократно під загрозою втрати життя, В пожарі погиб її батько, а її, десятилітню сироту, взяв до себе сусід Іван. Але за весь час, хоч Петро був у них щоденним гостем, ні разу досі не прийшло їй до голови, що Петро може її любити інакше, як товаришку. Тільки тепер у хвилину зворушення з його уст упали ті слова та представили Петра в цілком іншому світлі.
Петро зівсім не був такий гарний, як дон Міґуель Арревальо. Міґуель мав чорні, деколи несамовиті очі, що раз лякали її, то знов шовкові, що притягали, мов чарами; чорне волосся, та смагле обличчя і малесенький чорний вусик. Гарна голова з гордим чолом і орлиним, андалюзійським носом та пурпуровими вустами сиділа на стрункім, погинчастім, але сильнім тілі.
Петро зі своїм ясним волоссям, дещо навіть з золотим відтінком, ясними сіро-синіми очима зовсім не робив такого гарного вражіння. В своїй буденній одежі супроти яркої одежі еспанця виглядав, як робітник на фармі. Його постава дещо вища, як в еспанця, не була така гнучка і троха ширша в плечах, При своїм супротивнику виглядав радше, як медвідь при пантері. А до цього бачила його зачасто, бо трохи не щодня. Тільки в останніх чотирьох чи трьох роках виїздив Петро чим раз частійше, особливо до південних, «зимних» кольоній, де, як казав, навязував звязки з усіма українськими кольоніями. Тільки від того часу думала Марійка про нього частійше і з деякою тугою дожидала його повороту, хоч не здавала собі зі своїх почувань ясної справи.
Найбільше може ще розгнівило красуню, що тепер тільки вперше зрадився, що її любить. За се одно вже варто його покарати!
Очевидно не показала того по собі, бо оба юнаки почали горячитися, а Петро, хоч і не брався до ножа, але стискав пястуки. Оба виглядали, як півники, що туй-туй готові були скочити собі до очей. Коли б справа не була так поважна, Марійка готова була розсміятися. Скоро рішена станула поміж ними і сказала:
– Слухайте, нечемні хлопчиська! Мусите звернутися до мойого опікуна, що три тижні тому виїхав до Юрімаґас. Якщо хочете добути його приязнь, занесіть йому який невиданий досі цвіток орхідеї. Адже знаєте, що за орхідею дядько все зробить, – докінчила з усміхом.
На вид її усміху оба юнаки почали теж усміхатися, хоч і дивилися на себе дещо зизом. Така розвязка, що виглядала на змагання, подобалася обом юнакам, бо поглянули на себе без злишньої ненависти.
Ну, до Юрімаґас не далеко, але орхідея? Се вже була ваща задача, бо ж на всю Амазонку було відомо, що дядько Іван перешукав за тими дивовижними квітками всі праліси.
Петро сказав се Марійці і додав:
– Надіюся, що дядько Іван не поставить таких важких условин!
– В такім випадку я їх поставлю – сказав більше романтичний еспанець.
– Вислід таких перегонів залежний в першій мірі не від особистих прикмет, що повинні би бути перш за все міродатними, тільки від усемогутнього припадку, – сказав Петро.
– Хай буде. Хто з нас обох принесе найкращу орхідею, найдену особисто, буде мати одну шансу більше в сеньора Хуана, – сказав еспанець.
– Ба! – подумав собі Петро, – В дядька мої вигляди стоять добре, але що до праліса, то еспанець знав його куди краще. Сім літ уже проминуло, як ми перебралися через жахливий пампас.