Та на голос сказав спокійно:
– Згода, сеньор Хуан буде суддею...
– Тільки про одно мушу вас попередити. Заклад буде тільки тоді важний, коли в дорозі будете друзями і оба повернете живі і здорові, – сказала Марійка, та подала обом свої ручки і не випустила рук юнаків скорше, аж по деякій опорі зійшлися їх правиці разом.
Коли оба юнаки відходили, усміх зник із усточок Марійки, а коли Петро пристанув іще на закруті та здоровав здалека, зажурилася і на плач їй збиралося, бо нагадала собі небезпеки в пралісі.
Хто зна, коли б Петро почув її останні слова, які шептала кущеві рож, може б і не так квапився у глибину лісів, бо всі рожі могли б потвердити, що слова Марійки звучали:
– А хоч би сто орхідей приніс той циган, то за нього таки не піду...
Перлини, що посипалися тепер із очей Марійки, нічим не уступали перед перлинами, що вже розвіялися у ранішнім воздусі.
Петрові така подорож у праліси була тепер дуже на руку. Він буде вишукувати невідомі досі дослідникам «первини», які можна буде зайняти правом першого, а по друге, і то виступило тепер на перший плян – він мусить здобути Марійку. До того відізвалася у нім туга, за своїм теплим, домашним огнищем.
Нестямилася Марійка, як Петро і його суперник були вже далеко: квапилися поробити конечні приготування до якнайскорішого відізду. Вправді словом мусіли перед Марійкою заручити собі приязнь, без огляду на вислід двобою, але в їх серцях такої приязни не було.
В дорогу
Дон Міґуель, – син Бразилійця, що над страшною рікою Ріо Акре, допливом ріки Пурус, зібрав кілька корабельних вантажів «хебе фіно»[14]. Про се свого часу говорила ціла Амазонка, бо з його дванадцяти тисяч червоних робітників протягом одної енченти[15] згинула добра половина на «бері-бері гальопанте»[16]. Всі знали, що коли сезоновий робітник згине в половині найму, то його пайка припадає патронові (роботодавцеви). Померші не домагаються заплати. Дехто навіть муркотів тихенько, що та бері-бері чогось дуже подібна до руки дона Арреваля, а зглядно до ділання звичайного білого аршенику. Але хіба такий закид можна було зробити такому каваллєро[17], як дон Арревальо, що вже по двох роках праці заокруглив перших сто тисяч бразилійських контосів[18]? Приїздила навіть якась місія чи комісія, европейських учених, щоби справу розслідити, але вже після першого звідомлення, що появилось в европейських денниках, ціла комісія чомусь припинила свою діяльність, а сліди місиї відкрито аж геть пізніще, коли вона ціла, з виїмком костей, була вже добре перетравлена в жолудках людоїдів. Хто попровадив туди комісію, остало тайною, а безмежна ввічливість дона Арревальо, його набожність та пожертви на добродійні ціли відвернули від нього всяке підозріння.
Коли Міґуель доповів батькові про свій поєдинок, той похвалив вибір сина: сеньоріна Маноеля була доброю партією, хоча й не важила тільки, що наслідство дона Арреваля. Все таки наказав синові берегтися у пущі, додав йому двох білих, досвідних бувалців та десятьох індіян і сказав на дорогу:
– Пильно шукай за новими ґумовими деревами!
В той спосіб лицарський батько надавав романтизмові сина корисної, купецької закраски.
На другий день найшлися оба суперники на покладі невеликого пароходика «Република», що по чотирьох днях не надто приємної для юнаків подорожі горі Амазонкою, приплентався до горла ріки Уалляґа[19], а ще за один день до невеличкого міста Юрімагас[20], де надіялися застати сеньора Хуана, як еспанці назвали Івана. Оба юнаки, що з нудів грали частенько в шахи та модне маг-джонґ, зраділи, коли попрощалися із тісним та брудним пароходом, залюдненим напів здичілими перуанськими збирачами ґуми, які вертали з над ріки Акре з ознаками фебри на неголених місяцями обличчах, та з золотою горячкою в очах. Решту вантажу творили дрібні торговці, індіяни та дітвора, яка галасувала незгірше папуг, що тисячами заселювали праліс по обох берегах ріки.
Юнаки помістилися у пансіоні мадам Пеяр, де довідалися, що «нотр монсє Жан»[21] вирушив перед двома тижнями враз із кількома індіянами у глибину Перу і пильно шукає, тільки не знати за чим більше: за гумою, чи за орхідеями? додала з привабливим усміхом огрядненька, не молода вже дама. Аґент розказав окрім сього юнакам, що асієндеро поїхав горі рікою до Квілякака. По короткій нараді рішили зробити те саме. Кождий наняв собі по одному човнові. Петро забрав із собою своїх двох пеонів[22], дон Міґуель одного білого і трьох індіян. Половину багажу оставили в чемної францужанки і на другий день рано оба «патронес»[23] поплили на своїх «кораблях» жваво горі рікою. На жердках, які оба гордо називали «щоглами» або «антеннами» повівали національні хоруговці. На кораблі Петра блакитно жовта, а бразилійськім – прямокутна темно зелена хоруговця, по середині жовтий ромб, а на ньому синій круг із білими зорями.