Оба човни плили так близько один коло другого, що човнарі могли свобідно зі собою розмовляти. Користали з сього оба юнаки, що грали навіть зі собою в шахи на двох окремих шахівницях, але індіяни працювали пильно веслами. На переді човна стояв цілий час «пантеро» з довгою жердкою в руках, якою відпихав човен від підводних мілин та скель. На кінці човна сидів «пільота»[24] з коротким веслом у руці. Оба патрони розсілися вигідно в тіни дашків, критих матами.
По чотирьох днях тяжкої праці прийшли щасливо до невеличкої оселі Квілякака,[25] де одначе не застали вже сеньора Івана, що тиждень тому поплив дальше горі рікою до Шапаха[26]. Треба було дати гребцям спочинок.
Юнаки рішили таки досягнути невловимого «тестя», тож небавом поплили дальше. Гребці працювали пильно від шестої рано сливе до полудня, коли сонце починало жарити добре, а безчисленні москіти[27] давалися неменше в знаки, чим спека. Здалека такий човен із гребцями виглядав вельми забавно: люди, що якийсь час махали руками як шалені, робили кілька ударів веслами, знов млинкували руками, билися по грудях і по лици і знов працювали. Юнаки знали вже з досвіду, як важко найти хвилину на веслованнє, коли хочемо відганяти москіти, що тиснуться до вух, очей, носа та горла.
Окрім взятих сушених харчів, користувалися всякою нагодою, щоб закупити на березі свіжі банани, яких кождий їв до схочу. Раз під полудень причалили до одного «гальпонес»[28], щоби поповнити запас бананів та відбути «конделлю»[29]. Петро вискочив на беріг та подався до хати. Не вспів поступити кілька кроків, як проти нього вибігла індіянка, та серед криків і плачів просила, щоби не входив, бо в хаті вмирає її син.
– Бері-бері? – запитав Петро.
Індіянка заперечила головою.
– Vomito negro[30]?
– Ні, ні. Мого сина вкусила лиха херґон, і він мусить умерти.
Херґон се вельми їдовита гадюка. Петро поступив кілька кроків уперед, але дон Міґуель затримав його словами:
– Там нічо не поможемо, берімося радше до обіду. А впрочім се ж тільки індіо.
Під хатою стояв не старий ще індіянин і на його бронзовому обличчі й найвправніше око не помітило би якого небудь зворушення,
– Твій син? запитав його Петро, що не слухав дона Міґуеля, тільки пішов дальше до хати.
– Арі, нюкана! (Так, мій!) – сказав зрезиґновано індіо. – Перед півгодиною стрінуло його нещастя...
Повіки поволі опустилися на очі, й тільки по сьому пізнав Петро, як болюча це втрата для батька.
В хаті побачив Петро на ліжку під сіткою від москітів може чотирнадцятьлітного хлопця ясно бронзової краски. Коло ліжка причитувала стара бабуся, що її внук мусить умерти. Хлопець лежав цілком байдужно. Петро почав його доглядати. Під правим коліном було місце величини гороху, там укусила гадюка. Ціла нога по коліно напухла міцно. На великім пальці правої ноги і руки були отверті прорізи і туди після гадки індіян мала виходити їдь. Не було часу до страчення. Петро казав свому пеонові принести з човна аптичку та пляшку горівки й взявся до роботи. Перетяв передівсім рану на вхрест малим вістрям свого кишенькового ножика. Виплила наперед жовта, потім чорна тіч, а нарешті обильно поплила кров. Тепер перевязав міцно ремінцем повище коліна і натискав ногу, щоби кров обильно спливала. З кровю виходила з тіла їдь. Міцним розчином надманґанового потасу промив рану, цілу ногу обложив окладами з розчину надманґана, а до рани вложив кристалик того ж ліку. Не вважаючи на біль, хлопчина навіть не скривився. Накінець Петро дав хлопцеві випити дві скланки палючої аґардієнте[31], до якої додав кілька капель амоняку. Це було все, що міг зробити, бо аж тепер помітив, що враз із баґажем оставив у францужанки протигадючу сирватку. І коли їдь не поступила задалеко, міг бути певний, що небезпека проминула. Стара індіянка мала тепер зміняти оклади, а Петро занявся обідом.
Дон Міґуель хотів був без Петра їхати дальше, бо як казав, шкода ізза якогось там індіоса тратити дорогий час, але його провідник відкрив недалеко пляяс[32]. на якій вилягалися численні черепахи. Дон Міґуель зробив на них полювання і враз зі своїми людьми наловив до двадцяти малих «чапарілляс», як їх там індіяни називають, та одну велику «чарапу», що мала піти на вечерю. Окрім цього вигребано з піску зо дві сотні черепашиних яєць, із яких івдіяни добувають знамениту оливу. Коли ловці хотіли знов сідати до човна, яким дісталися на островець, побачили, що в нім за час їх неприсутности загніздився непроханий гість: невеличкий, бо тільки два метри довгий, кайман[33]. Індіяни почали в нього кидати камінням та кричати: «Лягарто! лягарто!», і величезна ящірка, приманена мабуть запахом сушеної риби «пайте», поволи, поволи вилізла з човна та поплила з водою. За лакімство почастував її білий пеон кулею зі свого райфля[34]. Крокодиль підскочив до гори і дав нурка, а дон Міґуель зареготався: