Це все сталось так скоро, що на хвилину всі задубіли.
– Юкамама! Юкамама![41] – крикнув пунтерос Петра.
Човен дона Міґуеля, який перелякані індіяни пустили, почало нести долі рікою. Дон Міґуель схопив вправді рушницю, але його човен так міцно гойдався, що ані подумати не міг про який небудь цільний вистріл.
– До скелі! – гукнув Петро, і як тільки човен причалив, вискочив на беріг та зник у гущавині.
Мертва тиша залягла на обох човнах. Навіть Міґуель не видавав ніяких приказів. Грюкнув вистріл і крикливе стадо «льорас»[42] зеленою хмаркою знялося із велитенських дерев. Але людських голосів не було чути. Всі насторожили вуха. Грюкнув ще один вистріл. Човен дона Міґуеля застряг поміж скелями, і дон Міґуель збирався вже зіскочити в воду та бігти на поміч, коли з гущавини показався Петро, що тримав під руку блідого пунтероса. Довга жердка, яку стискав той судорожно, спасла пунтероса перед роздавленням, але велитенська анаконда (рід боа констріктора) добре таки надавила йому ребра; заки Петро встиг застрілити її кулями в голову. Скінчилося все перестрахом, і небавом оба човни поплили дальше.
На нічліг станули під небосяжною скелею Уамануассу. Пунтерос Петра, що знав добре сі околиці, розказав ось що про цю місцевість :
– За часів безщасних інків вислав авантурничий Пізарро свойого помічника Аґірра зі сотнею еспанців на здобуття областей Амазонки. Жадібна крови і золота виправа дійшла аж до цеї скелі, на якій було гніздо орла – ґавіляна, Довгим рядом виходили еспанці на скелю і одного за одним убивав король птиць. Останнім вийшов Аґірре, але орел був уже ранений і не здужав його вбити. По завзятій борбі схопив Аґірре орла за ноги і скочив із ним разом зі скелі. Оба втонули в ріці...
Але дон Міґуель, який добре знав історію завоювання інків, пояснив Петрові повстання цеї лєґенди цілком інакше:
– Завоювання велитенських просторів Америки вимагало людей безоглядних і рішучих, На сім місці згинули вправді всі еспанці, але не від ґавіляна, тільки з руки самого Аґірра. Захланний ідальґо[43] вимордував своїх товаришів, щоби самому обняти в посідання ті области.
– Це страшне: самому мордувати своїх товаришів! – сказав Петро, – мені куди краще подобається лєґенда індіян, чим історична правда.
– Що ж хочете? Бажання слави й до того неподільної, в неменшій мірі жадоба золота тай взагалі авантурничий характер усіх перших відкривців, не один жахливий вчинок виправдують у моїх очах, – сказав Міґуель.
Петро нагадав собі оповідання про походження маєтку Арревалів тай не сказав більше ні слова, постановив тільки пильно вважати, щоби не дати донові Міґуелеві нагоди відіграти ролі ґавіляна.
Слідами «сеньора Хуана»
І в Часута наші подорожні не застали сеньора Івана. Курака[44] часутінців сказав їм, що сеньор Хуан із двома тільки карґеросами[45] пішов горі рікою мабуть у напрямку Ля Пац у Болівії, Впрочім напевно не міг сказати,
Юнаки поглянули на себе доволі безрадно. Ніяк не усміхалася їм дорога на півтора тисячі кільометрів через праліси, ріки, потоки, страшні безводні пампаси[46] і почерез іще страшнійші племена Індіос Бравос[47], які мали поганий звичай хоронити в своїх шлунках не тільки своїх немічних кревняків, але також повних здоровля й сили чужинців, яких би їм удалося захопити в свої руки.
– Чи не вернутися би нам до Ікітос і там заждати на сеньора Хуана? – запитав Петро дона Міґуеля.
Міґуель уже давно подумав то само, але що досі не було нагоди відкрити нових лісів ґумових дерев, а до цього його суперник перший висказався за поворотом, гордий еспанець не міг інакше сказати, як тільки:
– Можеш вертатися, але для мене донна Маноселя варта більше, як три тисячі кільометрів. Варочім, коли вирушимо негайно, здужаємо дігнати сеньора Хуана дуже скоро...
Засоромлений Петро мусів сам собі признати, що еспанець готов його побити. Впрочім гадка Міґуеля мала багато правдоподібности: коли пан Іван буде спинятися на день-два по ріжних стоянках, щоби робити пошукування, то не виключене, що його догонять... Отже рішили вирушити чим скорше.
Але хоч обом юнакам було спішно, все таки мусіли заждати до ранка слідуючого дня, бо треба було поробити приготування до подорожі лісом. Відпустили оба човни, наняли карґеросів, незвичайно старанно вибрали тільки найконечнійшу поклажу, спакували її в мішках із ґумового полотна, так, щоби в кождім було не більше чим сорок шість кільограмів, рівно чотири еспанські орроґас, вага призначена для одного карґеро.