За той час часутіноси Петра розказали своїм односельчанам, як їх патрон вилічив малого інка й не вспів Петро поскладати свої манатки в обширнім тамбо[48] кураки, як зголосилася до нього індіянка з ріжними болями.
– «Блаженні віруючі», – подумав собі Петро і дав їй порошок аспірини. До вечера пацієнтів зголосилося із тузін, і Петро потрактував усіх пігулками на прочишення та порошками пірамідону, кодеіни та аспірини, Це позискало йому цілковито серця звичайно недовірчивих, похмурих, а інколи й ворожих індіян. Традиції жорстоких знущань еспанців переховалися в них у формі ріжних переказів. Ненависти до білої раси завойовників не зменшили ані місіонарі, ані простора церква, ані прибудований конвент, з яких Петро оглядав тільки руїни. Місцевий «патер»[49] мусів дивитися, як індіяне відбували в церкві підчас богослуження свої ритуальні танці. Культура білих найшла до них доступ хіба тільки в вигляді аґардієнте, поганеньких рушниць, та синіх бавовняних сорочок і штанів. Поза тим уживали часутіноси, а ще більше їх дикі сусіди кашібоси луків і стріл та сарбакани (рури з бамбукової трощі, довгої на 2-3 метри), з якої по мистецьки видмухували коротесенькі, тонкі, як сірничок стрілки, вимащені страшною кураре[50].
Коли курака побачив «тапу» на шиї Петра, віддав йому глибокий поклін і що ще більше втішило Петра, лист пана Івана. Аж тепер пригадав собі Петро, що його дядько мав звичай залишати на кождім постою який-небудь знак і в поданням приблизного місця слідуючої «паскани».
В листі, який курака вручив Петрові, було тільки написано слово: «Мапарі-Тамбо», дата і підпис. Пунтеро Петра знав добре сю місцевість, бо сам був із походження Мапарі, людоїдного племени індіян. що перед кількома роками покинуло село Мапарі Тамбо і переселилося кудись на південь горі рікою Уалляга в глибину пампас дель Сакраменто.
До Мапарі-Тамбо вели дві дороги. Пунтеро Петра радив йти в полуднево-східнім напрямі, местіц[51] дона Міґуеля прямо на південь. Ні один із патронів не хотів уступити, а що оба мали повне довіря до своїх провідників, то кождий рішив іти своєю дорогою. Оба юнаки постановили зійтися в тамбо за пять днів і ждати на другого ще два дні. По упливі цього реченця кождий міг робити що захоче, Впрочім, вигіднійше навіть було йти двома дорогами, бо росліджували більшу область і могли десь по дорозі стрінути пана Івана. Вчасним ранком оба відділи рушили в праліс.
Шлях Петра
Петро пів дня йшов старою «троча»[52], але потім трочу треба було прочищувати мачетами, то значить що-хвилини перетинати густо порослі ліяни. Се очевидно, вельми спинювало подорож і на день деколи не можна було більше пройти чим 10-15 кільометрів. Тільки по прорубаній трочі можна було подорожувати значно скорше, В пралісі перехрещувалося стільки всяких стежок, що Петро аж чудувався, глядячи на свойого пунтероса, з якою певністю без ніякого компаса вибирав той відповідну трочу. І дійсно його пунтеро був незрівнаним «гуя»[53].
По двох днях утяжливої дороги станули в малім індійськім селі Янаяко над рікою тої самої назви. Вода річки була чорна, мов чорнило. Дощева пора саме починалася, і води річки бурлили, наче в казані. Вода несла галузя, а то й цілі дерева, і плавба була виключена. Курака тільки на вид «тапу» Петра рішився перевезти відділ Петра на невеличкій «бальца»[54] на другий беріг, але й то радив зачекати до другого дня, щоби вода трохи спала. До ночи вже все одно не було далеко, тож Петро розложився до нічлігу побіч села, хоча курака запрошував його до свойого тамба. Одначе Петро знав уже з досвіду, що не видержить у тісній і брудній хаті, виплетеній із ріща та виліпленій глиною, де день і ніч горить багаття. Стара індіянка безупинно докидує на вогонь бальзам[55] копаіва, щоби хоч сяко-тако відігнати влізливі хмари москітів. Вхід до тамба такий низенький, що треба влазити туди рачки. Коли Петро потряс головою і подався над річку, де хотів розложити табор, курака остерігаючо підняв руку до гори:
– Отаранґас![56]
Петро у відповідь ударив долонею об приклад свого райфля і спокійно розложився поза селом.
Майже без сумерку запала ніч, як звичайно під рівником, і денний гамір змінився дуже скоро нічними голосами. Нічні птиці та звірі виходили на полювання та будили тишу своїми воєнними окликами. Одначе Петро вже давно привик до звичайного вічного гамору так, що навіть далекий рик льва не тривожив його сну.
50
Рослинна отруя із соку стрихнінових дерев; впущена в кров стрілою убиває дуже скоро, через жолудок нешкідлива, тож упольовану нею звірину можна їсти, з чого індіяни користають.