Выбрать главу

На другий день трапилася нова невдача. Гутман, намагаючись знайти скинутий вітром рюкзак, упав, сильно вдарився головою і скотився вниз по снігу більше ніж на двісті метрів. Стривожений Євген Абалаков і Лоренц Саладін негайно спустилися до нього. Гутман лежав непритомний. Саладін відчував жахливий біль од відмороження, але він знайшов у собі сили, допоміг Євгену Абалакову загорнути Гутмана в палатку і спустити до тієї ж печери, куди вже встигли прийти Дадіомов і Віталій Абалаков.

А сніговий буран тим часом все лютішав і лютішав. Вхід у печеру завалило, зверху вона осіла. Над ранок люди стали задихатися. Першим відчув задуху Віталій Абалаков. Він розбудив брата, і той почав пробивати льодорубом снігову товщу. Нарешті, древко льодоруба вийшло назовні. Євген розширив отвір, і в печеру почало надходити свіже повітря. Це врятувало життя знесиленим людям.

У найближчі два дні за стінами печери все ще тривав буран. Але ж чекати далі — це значить загинути. І альпіністи вирішили виходити. Почався тяжкий спуск по крутих схилах, серед глибоких тріщин. Біля підніжжя Хан-Тенгрі альпіністи протягом трьох діб ледве очуняли. Потім почався сорокакілометровий похід. Люди з відмороженими руками і ногами, з високою температурою від гангрени йшли по величезному льодовику, порваному тріщинами і заваленому уламками скель.

Віталій Абалаков виходить вперед. У нього відморожені пальці обох рук і ступня ноги. Кінчики пальців уже зловісно чорні, ноги розпухли. Але він неухильно йде вперед, щоб швидше дійти до каравану і направити його назустріч хворим товаришам.

А в групі тим часом трапилось велике нещастя. Уже під час спуску каравану в долину трохи нижче від язика льодовика помер Саладін…

Останні години Лоренцу з кожною хвилиною ставало гірше. Він скаржився на страшенні болі в крижах і, нарешті, заявив, що йти далі не може. Ранком коногони пристосували м'яке сідло з опальних мішків і його посадили на коня. Спускалися дуже повільно і обережно. Євген Абалаков ні на хвилину не залишав товариша. Саладін весь час кріпився, але був блідий, як стіна. Раптом він тяжко застогнав, потім глибоко зітхнув і зразу ж замовк, його голова безсило повисла. Товариші підскочили до Лоренца, Євген схопив його за руку. Пульсу вже не було.

— Це сталося всього за півгодини або навіть менше до зустрічі з вами, — каже Євген. Феноменальна витримка цієї мужньої людини на хвилину зраджує йому, очі стають вологими. — Я боюся, — додає він тихо, оглянувшись на брата Віталія і Дадіомова, — чи вбережемо ми їх?

ПОСАДОЧНИЙ ЗНАК ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕПОМІЧЕНИМ

Тільки почало світати, згортаємо табір. Іти треба якомога швидше, не гаючи жодної зайвої хвилини. У Дадіомова температура 40,6°. Погано Абалакову і Гутману, але тримаються вони все з тим же разючим стоїцизмом.

До дванадцятої години дня вже пройдено два дуже неприємних місця: бріз через Інильчек у пониззях долини, де річка найбільш повноводна, і вузьку стежку, що в'ється над безоднею в каньйоні Сариджасу. Тут Мишу Дадіомова довелося нести на імпровізованих носилках. Тепер ми підходимо до гирла ріки Куйлю.

Я бачу, що прикордонники і коногони пильно вдивляються вверх, і уловлюю віддалене гудіння.

— Літак!

Високо над хребтом з'являється літак. Прикордонники стріляють з гвинтівок, джигіти і коногони махають чапанами, але з літака нас не помічають — дуже високо. А тимчасом саме тут можна було б знайти найбільш підходящу на нашому шляху посадочну площадку.

Проте літак летить далі.

— Він повернеться. Треба дати сигнал.

Ми зупиняємося, викладаємо з білизни, палаток, плащів посадочний знак і з надією стежимо за зникаючою крапкою. Далеко десь крапка ця робить поворот і повертається у наш бік. Пролетівши високо над нами, літак, на якого ми покладали стільки надій, бере напрям на північний захід і зникає з очей. Даремно старалися. Льотчики не помітили наших посадочних. знаків.

Зібравши свої речі, йдемо далі. У долині Оттук нас застає лікар прикордонної комендатури. Дізнавшись про нещастя, він виїхав назустріч нам. Оглянувши хворих, лікар відкликає мене в сторону.

— Побоююсь за долю цього славного товариша, — шепче він мені, киваючи головою на Дадіомова. — У нього, очевидно, зараження крові. Потрібна негайна ампутація, але хіба в цій обстановці можна говорити про хірургічне втручання? Треба швидше добиратися в Каракол або Алма-Ату.

Слова лікаря вразили мене. Я не можу уявити Мишу Дадіомова, життєрадісного, дотепного юнака, безногим інвалідом. Навіть при сильних болях і високій температурі його ніколи не залишає гумор. Щоб відвернути інших від похмурих думок, він завжди уловлює момент для вдалого, незлобливого жарту. Єдине, що його гнітить, — це думка, що він завдає нам стільки клопоту.