Але до галявини ми не дійшли. Стало вже зовсім темно, нічна імла спотворила обриси і надала фантастичного вигляду скелям, деревам. Треба було зупинитися на ночівлю в будь-якому придатному місці.
Раптом далеко вгорі, на схилі, блиснув, ніби закликаючи нас, вогник багаття.
Добралися ми туди вночі. Біля вогнища сиділо п'ятеро: двоє киргизів і троє росіян. Між ними я зразу впізнав Федора Лізіна, мого торішнього супутника. Це був відомий у північній Киргизії мисливець і любитель-краєзнавець, якому гідрометеорологічна служба Середньої Азії доручала вести спостереження за льодовиками.
— От несподівана зустріч! — зрадів Лізін.
Нам гостинно запропонували місце біля вогнища, розгорнули жар і почали частувати шашликом із м'яса тау-теке — тянь-шанського гірського козла.
Вечеря затягнулась запівніч. Повіяло холодом. Небо почало ясніти, виразніше виступили на ньому контури гір, і на білих шапках вершин з'явилися перші спалахи світанку.
Усі давно залізли в спальні мішки і поснули. А мені не спалось. Я підкидав у багаття сухі ялинові гілки і слухав розповідь Лізіна про його подорож через гори центрального Тянь-Шаню в Сіньцзян — одну з провінцій на крайньому заході Китаю.
… Це було ще при царизмі. У 1916 році в різних місцях Середньої Азії спалахнуло велике повстання киргизів, казахів і узбеків, викликане свавіллям царської адміністрації. Повстання було жорстоко придушене, його учасники через дикі перевали Тянь-Шаню тікали в Китай. Були випадки, що вони захоплювали з собою росіян-переселенців. Федір Лізін і їздив по слідах киргизів-утікачів, шукаючи полонених.
У минулому сам житель гір, Лізін добре знав сиві гірські вершини, але й цього гірського мисливця вразила велич центрального Тянь-Шаню — висота і сміливі обриси його гір, велетенські льодовики…
— З перевалів, — казав він, — куди не глянеш — чи в китайську, чи в нашу сторону — горам кінця-краю не видно. Високі, страшні… А на півдні, за річкою Баянкол, стоїть гора, на цілу голову вища від інших, уся з білого каменю, майже під колір снігу. Навколо неї на десятки кілометрів тільки сніг та лід.
Лізін глибоко затягувався з люльки і, дивлячись примруженими очима на жевріючі вуглини, задумливо продовжував:
— Красива гора… Так би й дивився на неї не відриваючись. Та її і знизу можна побачити з багатьох місць. Казахи цю гору звуть Чопа Аулієта — «свята вишка» по-нашому, а киргизи називають її «горою крові» — Кан-то їхньою мовою. Розповідали мені, що колись нібито німці приїжджали, хотіли лізти на неї. Та тільки, я думаю, неможлива це справа. Дивитися страшно, яка вона крута. До неї не знаєш, як і приступитесь.
Це були мої перші відомості про Хан-Тенгрі. Багато днів минуло з того часу, ми давно повернулись із Тянь-Шаню, а передо мною все ніби стояла загадкова гора, про яку задумливо розповідав біля вогнища гірський мисливець Федір Лізін.
Незабаром у Харкові я познайомився з художником Северіним. У складі гідрогеологічної партії гірською інженера, а пізніше академіка В. В. Резніченка він їздив у 1915 році в центральний Тянь-Шань. Робота провадилась на північ від Хан-Тенгрі, в долині річок Нарин, Баянкол, Кокпак, Текес і Каркара.
Якщо з цих долин піднятися на гребені навколишніх гір, то несподівано побачиш могутні снігові гіганти масиву Хан-Тенгрі. Захоплений величчю цих гір і тими чарівними фарбами, якими палають вони під час сходу і заходу сонця, Северін не відривався од палітри.
Я дізнався, що колись художник працював у загоні Резніченка, і зайшов до нього додому. Почалася розмова про Тянь-Шань. Северін весь змінився. Нічого не кажучи, він закріпив мольберт біля вікна, приніс полотна і одно за одним ставив їх на планку, повертаючи мольберт під різними кутами до світла. З полотен дивились на мене сміливі обриси Тянь-Шанських гір. Підняті до неба, оперезані біля вершин химерними хмаринами, гострі, криві, зігнуті, мов турецький ятаган, з стрімкими схилами, з льодовиками, що круто падають з вершин потоками в безодню, вони здавались нереальними. Ще чарівнішими були фарби: пурпуровим вогнем палав захід на найвищих вершинах, гребені світилися рожевими і світло-фіолетовими тонами, а нижче попелясто-сірий колір умираючих сутінків переходив у морок глибокої ночі…
Крізь ледь помітну експресіоністську манеру письма я побачив чудову природу дикого громаддя гірської країни — Тянь-Шаню.
Одна велика картина особливо прикувала мою увагу. Я побачив гірське озеро… Позад нього, далеко за передгір'ями і невисокими вершинами, купчилися снігові велетні. Між ними незмірно вище інших стояла велетенська гостроверха біла піраміда, що вп'ялася своїм мармуровим вістрям у синяву неба. Хан-Тенгрі!