Сім чоловік. Ми вважали групу вже укомплектованою, коли з Академії наук УРСР нам передають листа. З далекої Киргизії до нас звертається незнайома дівчина-комсомолка.
«Прочитавши в московських газетах про експедицію на Тянь-Шань, я вирішила запропонувати свої послуги. Вивчаючи побут тянь-шанських племен, експедиція, звичайно, не зможе обійтись без перекладача. Я б змогла бути таким перекладачем. Сама житель гір Киргизії, я добре знаю звичаї свого народу і свої гори. Правда, наше плем'я ніколи не кочувало поблизу Хан-Тенгрі, і я на цій вершині не бувала. Але ця обставина не заважає мені бути корисною людиною і перекладачем для експедиції. Крім усього цього, я хочу сказати: хай не подумають, що я, як жінка, можу завдати турбот. Кочовик у рідних горах не може завдати турбот. Отже, якщо це моє гаряче бажання збудеться, то я буду щасливою.
Фатіма Таїрова».
— Що ж, — сказали ми, прочитавши листа, — ця відважна дівчина справді може бути цінною знахідкою в нашій подорожі.
І ми ввели Таїрову до складу групи. Вона мала приєднатися до нас по дорозі на Тянь-Шань.
Підготовчі роботи закінчувались.
Рекогносційну групу сформовано. Ми ще раз переглядаємо і ретельно упаковуємо палатки, спальні мішки, альпіністські вірьовки, льодоруби, рюкзаки, штормові костюми та інший похідний інвентар. Лазієв зосереджено перевіряє свої кіноапарати. Усе готове.
З ВІКОН ВАГОНА
Шість діб поїзд мчить нас від просторих українських степів, від рівнин Підмосков'я до напівпустинь Середньої Азії і передгір'їв Тянь-Шаню.
У вікнах вагона миготять то зелені луги і безмежні поля достигаючих хлібів, то заплави, чагарники, переліски… Ось широка стрічка Волги.
заспівує хтось у сусідньому купе.
Але пісня зразу ж обривається. Всі припали до вікон. Ми переїжджаємо через довгий міст на лівий берег, і Волга відходить вбік. Розмірено постукуючи колесами по рейках, поїзд везе нас усе далі й далі. От уже проїхали Актюбінськ. Тут відчувається гаряче дихання напівпустині. Незабаром починаються пустинні ділянки червонуватих глин з кущами сивого полину і з клубами перекотиполя, а згодом, за станцією Челкар, миготять у вікнах зарослі рідким чагарником піщані горби пустині Барсуки. Ще трохи — і серед пісків з'являються голубі бліки води і темні вітрила рибальських човнів. Це затока Аральського моря.
Станція «Аральське море». Продавці риби з кошиками смажених сазанів, щук, вобли оточують вагони.
За станцією Ново-Казалінськ пейзаж різко змінюється: праворуч за рухом поїзда з'являються густі зарості очерету, а в просвітах між ними видніються коліна широкого русла, яким біжать каламутні води Сир-Дар'ї. За 2860 кілометрів звідси, з гірських льодовиків Тянь-Шаню, до якого ми їдемо, починає свій далекий шлях ця величезна артерія Середньої Азії. Кожної хвилини вона вливає в Аральське море 23 000 кубометрів води.
З цікавістю розглядаємо нові й нові картини за вікнами вагона. Все частіше зустрічаються убогі казахські кибитки і верблюди в степу…
За Кзил-Ордою на південний захід відходять пасма невисоких гір.
— Каратау[4], — пояснюю супутникам, — крайній на заході аванпост Тянь-Шаню…
Поступово віддаляючись від залізниці, гори Каратау супроводжують нас аж до станції Арись.
В Арисі — пересадка. Виходимо з вагона і ніби потрапляємо в розжарену піч. Нестерпна спека. До металевих ручок вагона не можна доторкнутися. Навколо немає навіть натяку на затінок.
Сідаємо в поїзд Туркестано-Сибірської залізниці. Тепер уже поїдемо прямо до гір Тянь-Шаню.
Від Арисі поїзд повертає на схід. Проїжджаємо усе в зелених садах місто Чимкент — тепер один з найбільших індустріальних центрів Казахстану. За Чимкентом поїзд мчить до хребта Каратау. Підйом дедалі крутіший і крутіший; рейки описують довгі петлі зигзагів. Нас везуть два паровози: один спереду, а другий ззаду состава. Обидва вони важко пихкають, з клапанів продування вириваються клуби пари, але колеса буксують, і вагони ледве рухаються.
4
Каратау — гірський хребет, північно-західний відріг Тянь-Шаню, проходить по Південно-Казахстанській області. Окремі вершини хребта піднімаються до 2176 м.